Сьогодні, здавалося б, очевидно, що для перемоги над сильним і жорстоким ворогом, яким є Росія, важливо організувати й мобілізувати всі ресурси й усю економіку для потреб фронту. Промисловість, транспорт, наука — усі складові економіки мають працювати на перемогу.
Водночас часто забувається головне: найважливішим ресурсом у будь-якому суспільстві, а особливо у воюючій Україні, є людина праці — її робота і життя. Без працівників не буде нічого: ані снарядів, ані продуктів, ані медикаментів, ані дронів. Ігноруючи потреби робітничого класу, країна ризикує не лише програти, а й опинитися перед реальною загрозою стати жертвою путінської війни.
Найкращі сини й доньки нашого народу б’ються з ворогом на фронті, більшість із них — це прості трудяги, наші рідні, друзі, знайомі. Ми всі не з чуток знаємо, яку запеклу боротьбу вони ведуть і якою ціною вона дається. Більшість із нас постійно або час від часу допомагають їм. Але проблема залишається — це тил.
Бути працівником у тилу — це бути обдуреним обіцянками начальства й політиків; отримувати мізерну зарплату; терпіти приниження та знущання з боку чиновників. Це життя в умовах мовчання й невидимості, бо про проблеми робітництва не заведено говорити вголос. Влада й еліти прикриваються патріотичними гаслами, тоді як прості працівники день у день сумлінно виконують свою роботу заради фронту й країни
Якщо наші рідні борються на фронті, хіба не настав і для нас час перестати мовчати й терпіти? Час продовжити справу захисників і від імені робітничого класу голосно заявити про свої права й потреби. Адже ми — більшість українського суспільства, і саме від нас залежить, чи вистоїть фронт, чи матимуть наші близькі усе необхідне для життя й боротьби: їжу, одяг, зброю і надійну підтримку з тилу.
Але який, утім, головний інтерес працівника? Це насамперед зарплата, на яку можна нормально жити й працювати. Через низькі зарплати робітники шукатимуть інші способи виживання, звільнятимуться або працюватимуть гірше і врешті-решт не зможуть забезпечити потреби фронту — це призведе до зросту загиблих, поранених, полонених. У певному сенсі боротьба за свою зарплату — це продовження боротьби фронту.
Пора відкрито заявити про своє законне й справедливе право — гідну оплату праці. Саме так вчинили працівники комунального підприємства міста Кам’янське, які рішуче й сміливо виступили проти свавілля керівництва та місцевої влади. І мали рацію! Подумайте: з 2019 року їм жодного разу не підвищували зарплату, тоді як на більшості підприємств муніципального транспорту оплата зросла вдвічі й більше. Лише в Кам’янському та Конотопі цього так і не сталося. І це при тому, що Кам’янське — один із ключових промислових центрів країни, без якого неможливо уявити стійкість тилу під час війни.
Замисліться: що буде, якщо працівники не зможуть доїжджати до заводів, якщо діти, літні люди, ветерани цієї війни та звичайні мешканці залишаться без громадського транспорту? Директор намагався виправдати цю обурливу ситуацію закупівлею нових вагонів… Але хто їх водитиме й обслуговуватиме за ті самі мізерні зарплати? Усім усе зрозуміло: це банальна корупція і відмивання коштів. І їм, панам, усе одно — хоч війна, хоч окупація, хоч зміна влади.
Тож ми хочемо поставити робітників і робітниць комунального підприємства Кам’янського за приклад. Незважаючи на нахабство й відверту брехню директора, вони самоорганізувалися й сміливо сказали керівництву все в обличчя. І головне — домоглися свого: їм підвищили зарплату! Директор і міськвиконком були змушені піти на поступки законним вимогам працівників.
Хай комусь це видається дрібницею, але якби подібні «дрібні», проте масові виступи простих працівників відбувалися на кожному підприємстві по всій країні — це серйозно підсилило б і тил, і фронт. Українці завжди вміли дати відсіч своїм панам, коли доходить до межі. І саме зараз настав той момент.
Робітники не мають мовчати — без нас не буде перемоги!