Дем’ян Винниченко.
Перемога над нацизмом у Другій світовій війні (ДСВ) давно перетворилася на центральний міф держідеології імперіалістичної Росії. Кремль зробив з ДСВ священну легенду, цинічно використовуючи її для виправдання злочинної агресії (яка, авжеж, є повною протилежністю антифашистської боротьби).
Після нападу нацистів у 1941 році війна для народів СРСР стала справедливою боротьбою робітничої держави (хоч і виродженої сталінською бюрократією) проти фашистського агресора. Зокрема опір українців, які масово вступали до армії, організовували партизанський рух, захищали Київ, Одесу, Харків — став значним чинником у подальшому розгромі нацизму. Колосальний внесок зробили й інші народи — білоруси, вірмени, грузини, євреї, татари, узбеки, казахи, чеченці та багато інших. Проте Путін свідомо замовчує це, намагаючись узурпувати Перемогу в інших народів. Ба більше, він не згадує й про те, що нацистська експансія почалася з «пакту Сталіна—Гітлера» про поділ Польщі у 1939 році — саме з цього стартував розподіл Європи між двома диктаторами.
Путінський поліційний режим є новим контрреволюційним стовпом світового імперіалізму (саме тому Трамп щосили намагається з ним домовитися). За «антинацистською» риторикою Путіна ховаються відверто ультрареакційні тенденції — культ вождя, олігархічний капіталізм, ідеологія великодержавного російського шовінізму та мракобісся РПЦ. Ідеологію великодержавного російського шовінізму критикував ще Ленін – постать, котру Путін щиро ненавидить, звинувачуючи у «закладанні бомби під Росію» та (тільки подумати!) «створенні України».
Оголошуючи початок «СВО», Путін заявив, що його метою є «денацифікація» України. Російські медіа повторюють мантру про «нацистів» у Києві, зображуючи Україну як фашистську державу, але ця риторика не витримує жодної критики. Режим України — це буржуазна демократія, у якій на виборах 2019 року ультраправі зазнали поразки, а президентом став Володимир Зеленський — російськомовний єврей за походженням. Крім того, своїм «денацифікаторством» Путін лише зміцнив позиції українських ультраправих: в умовах війни вони отримали нову легітимність (як головний путінський жупел), остаточно вийшовши з марґінесу. Кремлівська риторика про «боротьбу з нацизмом» стала каталізатором саме того процесу, якому буцімто мала запобігти.
Щорічний парад до Дня Перемоги в Росії дедалі більше нагадує гротескну виставу, яка втратила будь-який зв’язок із трагічним досвідом визвольної від нацизму війни: із ритуалу скорботи він перетворився на шоу демонстрації імперської зброї. Цей парад апелює не до пам’яті, а до покори — до готовності вмирати за імперські цілі під акомпанемент маршів, фанфар і телевізійної урочистості. Усе це — не про історію, а про її фальсифікацію в інтересах загарбницької війни.
Справжня антифашистська боротьба нині точиться в Україні – не на парадних трибунах, а в окопах, зруйнованих містах, у волонтерських штабах і на профспілкових зборах. Саме робітничий клас є основою спротиву – адже антифашизм від початку постав як відповідь на спроби капіталу придушити емансипаційні прагнення трудящих. Навіть у самій Німеччині антинацистське підпілля (хоч і жорстоко придушуване) включало робітників, підпільні гуртки інтелігенції та офіцерів-антифашистів, які ризикуючи життям, саботували воєнну машину Третього Райху. Не можна заплющувати очі на схожі партизанські рухи всередині нинішньої Росії та на окупованих територіях України, де люди підривають колії, палять військкомати та поширюють антивоєнні листівки попри тортури й багаторічні вироки.
На загальному тлі міцнішає міжнародна солідарність трудящих з Україною. Робітники різних країн висловлюють підтримку Україні: європейські й американські докери відмовлялися розвантажувати російські судна з військовим спорядженням, профспілки організовують гуманітарну допомогу, а на профільних конференціях звучать заяви про безумовне засудження путінської агресії. Особливо показовим є приклад портових працівників: «Трудящі всього світу рішуче виступають проти російського вторгнення, включаючи тисячі докерів, які демонструють солідарність з народом України та зневагу до путінської агресії».
Сьогодні очевидно, що справжніми спадкоємцями антифашистської боротьби є не цинічні можновладці в Кремлі (які прикриваються прапором переможців, здійснюючи агресію), і також не трампівська влада у США, а звичайні люди, які протистоять насильству й диктатурі. Їхні дії — це пряме продовження справи тих, хто 80 років тому кинув виклик коричневій чумі.
Поряд із протистоянням путінській агресії прогресивні сили мають виступати і проти зростання неофашизму та правого популізму в Європі (до речі, дуже симпатизуючого путінській Росії). Також необхідно боротися і з лицемірним переозброєнням НАТО (не спрямованого на поміч Україні), і з шовінізмом у власному середовищі. Неможливо подолати одне виявлення імперського гноблення, потураючи іншому. Саме тому справжній антифашист – і тим паче соціаліст – сьогодні виступатиме і проти агресії Путіна, і проти його агентів у Сирії, і проти сіоністської окупації Палестини.
Волю народам! Смерть імперіям!