Центр підневолює периферію
Наприкінці квітня 2025 року Україна та США підписали угоду про співпрацю у видобутку корисних копалин. Формально вона нібито передбачає допомогу від США, але насправді закріплює цупкий імперіалістичний контроль на невизначений термін: США, як центр світової капіталістичної системи, отримують вигоду, тоді як ослаблена війною Україна дедалі глибше потрапляє в залежність. Під виглядом «рівноправного партнерства» нав’язується модель, за якої природні ресурси залишаються в Україні, але керують ними з-за кордону, з великих американських корпорацій.
Офіційно уряд Зеленського запевняє, що угода «не обмежує суверенітет над надрами»: зазначено, що створюється «інвестиційний фонд» на умовах 50/50; не передбачено прямих боргових зобов’язань перед США за останні три роки. На практиці, втім, це означає, що іноземні інвестори отримають або виключний, або привілейований доступ до 57 видів копалин — від титану й літію до урану, газу й нафти — переважно для експорту в сировинному вигляді. Хоча формально родовища не «продають», українська держава зобов’язується створити умови, зручні для транснаціональних корпорацій. Половина майбутніх прибутків буде спрямована в інвестиційний фонд, який, попри декларовану рівність, контролюватиме Вашингтон. Тобто левова частина доходів від українських надр фактично відійде США.
Показово, що спочатку умови з боку американської сторони були ще жорсткішими — Вашингтон вимагав повного контролю над фондом і двох третин майбутніх прибутків на погашення «боргів» за військову допомогу (такий стан речей деякі навіть порівнювали з репараціями для переможених країн). І хоч фінальний варіант угоди трохи м’якший, її суть не змінилася: українська влада відкриває надра для західного капіталу. Формально зберігаючи суверенітет, Україна фактично передає управління ресурсами тим, хто дбатиме не про відновлення країни, а про власний лихварський прибуток.
Зміцнення олігархату, відчуження трудящих
Підписавши цю «ресурсну угоду», українська влада фактично закріплює за країною роль сировинного придатку. Чи краще стане від цього Україні? Точно стане краще українським олігархам, які зміцнять свої позиції завдяки припливу іноземних інвестицій у видобувну галузь. Історично вони збагачувались на експорті сировини — руди, металів, хімії — і нова угода дасть їм змогу посилити свій бізнес ще більше. Їхню власність на шахти, кар’єри та металургійні заводи – принаймні поки – ніхто не чіпає, а співпраця з американським капіталом відкриває доступ до кредитів, технологій і політичної «криші».
У той же час трудящі України виключаються з процесу розпорядження природними багатствами своєї країни. Ні робітничі колективи, ні незалежні профспілки, ні громади у видобувних регіонах не мали голосу під час укладання цієї угоди: рішення ухвалювалося вузьким колом чиновників у Києві (у тому числі з «опозиційними» депутатами Ради) та Вашингтоні. Прибутки від експорту сировини потечуть повз кишені простих людей: величезні кошти розподілять між іноземними інвесторами, українськими магнатами та новим фондом, контрольованим бюрократами. Досвід багатьох країн, які перетворилися на «рентні економіки», показує: подібна модель веде до збагачення верхівки та стагнації доходів простого робітництва. Український пролетаріат не отримає й частки від тих «трильйонів доларів», в які оцінюються її рідкісні метали – натомість на нього чекає подальша бідність, безробіття (оскільки сировинна економіка створює мало робочих місць) та соціальне розшарування.
Війна як бізнес
Вторгнення Росії створило для західних імперіалістів зручний привід для шантажу й посилення своєї економічної й політичної присутності в Україні. Американські посадовці відкрито заявляли: раз США вкладають десятки мільярдів доларів у підтримку Києва перед агресорами, то мають право розраховувати на «повернення інвестицій» через доступ до українських ресурсів та інших багатств, зокрема висококваліфікованої робочої сили. Угода про надра стала матеріальним втіленням цієї логіки. Вашингтон фактично скористався військовою вразливістю України, щоби продиктувати їй невигідні економічні умови. Переговори щодо угоди йшли паралельно з тиском на Київ на політичному фронті з боку Трампа, та військовому з боку Путіна: коли українське керівництво намагалося торгуватись і зволікало з підписанням, адміністрація США вдавалась до шантажу — тимчасового замороження військової допомоги. І все це — в розпал важких боїв, коли залежність України від постачання зброї була (та є досі) критичною. Американські імперіалісти цинічно використовували війну як важіль: засоби захисту в обмін на ресурси.
При цьому Україні не надали навіть мінімальних гарантій безпеки в обмін на принизливі економічні поступки. Ні в тексті ресурсної угоди, ні в супровідних документах немає положень, які зобов’язували б США захистити Україну у випадку нової агресії Росії. Американська влада залишає за собою свободу дій: допомога у війні триває виходячи з її власних інтересів, і за іншої політичної кон’юнктури ця підтримка може припинитись — тоді як ресурси вже будуть вивезені за океан. Така двоїста політика — допомагати однією рукою, а іншою оббирати — демонструє суть західного імперіалізму, який розглядає війну як можливість просунути свої геоекономічні інтереси.
Геть усі форми імперіалізму!
Українська влада та панівні еліти, ставлячи країну в становище економічного васала США, підривають довгострокові інтереси власного народу. Ми, марксисти, повинні рішуче викривати як російський імперіалізм, так й імперіалізм західний. Для українського трудового люду несуть загрозу обидва ці явища: перший — військову окупацію і національне гноблення, другий — економічне пограбування і неоколоніальну експлуатацію.
Вихід із цієї подвійної пастки — в самостійній боротьбі трудящих України за соціалістичні перетворення. Тільки взявши ресурси під суспільний, робітничий контроль і вигнавши як іноземних грабіжників, так і власних олігархів, народ України зможе по-справжньому розпоряджатися багатствами країни. Кошти на відновлення й розвиток мають йти не в кишені інвесторів, а на будівництво оборонної індустрії, житла, заводів, шкіл, лікарень; на гідні зарплати та відродження промисловості — за демократичного планування самих трудящих.
Шлях до національного визволення України відбудеться через соціальне та політичне визволення робітничого класу України.