Минуло чотири роки з того часу, як російський імперіалістичний агресор розпочав повномасштабний наступ на землі українського народу. За цей час воєнна машинерія Москви виготовила більш ніж п’ять тисяч ракет, чиє призначення зводиться до самого лише руйнування.
Росія обрала стратегію терору мирного населення з амбіціями зробити життя в нашій країні неможливим і таким чином примусити до капітуляції. Разом із світовою кліматичною кризою, яка в цей сезон вирізняється заморозками — це неабиякий виклик для всіх нас. Та саме в Києві проблеми з тепло-, водо- та світлопостачанням досягли небачених масштабів: деякі райони міст періодично знеструмлені та без опалення, ба навіть низка державних закладів (серед яких передові університети країни) опинилися у критичній ситуації. Безсумнівно, виною цьому імперіалістичні амбіції. Утім, неправильно було б замовчати роль українських еліт у тому, що столиця на четвертий рік війни була неготовою. Громадськість гостро відреагувала на так званий «Міндічгейт», коли наближені до Президента люди були залучені у корупційні схеми. Та, на нашу думку, варто поговорити і про інший аспект державної політики – організацію виробництва та витрату ресурсів у столиці.
Київська адміністрація не підготувалася до холодної зими та обстрілів агресора, проте в той же час підготувалася до свят.
У цьому контексті кричущим абсурдом є проведення у Києві «Зимової країни», діяльності ТРЦ, наявності світлової реклами абощо. Щодо першого, то ЗМІ описують дійство так: «гостей зустрічає алея сяючих ялинок та світлова фотозона, що підсвічує дорогу до новорічної ялинки». На ВДНГ також стоять каруселі та інші атракціони. У цей же час, коли дане дійство відкрило себе містові, увесь Голосіївській район та тисячі студент_ок у Студмістечку сиділи без світла дві доби поспіль. Ще більш показовим у цьому параді нераціональної витрати світла було те, що в ті дні, коли температура підіймалася вище нуля, то енергія витрачалася на штучне охолодження ковзанки, аби та не почала танути. Тобто енергія міста в найхолоднішу зиму за минулі десятиріччя витрачалась на те, аби охолоджувати ковзанку, чиє призначення зводиться лише до отримання прибутку та підтримки іміджу столиці. Таку ж зону із ковзанкою було поставлено не тільки на ВДНГ, а ще й на Подолі – тобто ресурси міста додатково витрачались на обладнання ковзанки та світлових декорацій.
У місті море білбордів, чия яскравість не регулюються. У темні вечори неосвітлюваного Києва – на горизонті майорять великі екрани з рекламою супермаркетів, алкоголю, спортзалу. У знеструмлених районах люди скаржаться на те, яке світлове шоу влаштовують прожектори торгівельних центрів. Гігантське ТРЦ «Республіка» – тому найяскравіший приклад.
Необхідно заявити, що кожна велика сума грошей — це не просто цифра в бюджеті. Це згусток людської праці. За нею стоять години життя: руки, що будували; голови, що проєктували; зміни, відпрацьовані в цехах і офісах; електрика, вироблена на станціях; метал, виплавлений у печах; вугілля, добуте в шахтах. Гроші лише маскують це, роблять працю невидимою, проте вартість — це витрачений робочий час. А отже, кожне рішення про фінансування — це рішення про те, куди спрямувати суспільну працю. Куди підуть наші спільні зусилля? На те, щоб підтримувати показний блиск і статусні ієрархії — чи на те, щоб ремонтувати підстанції, утеплювати будинки, оновлювати мережі? Коли кошти витрачаються на «престиж», це означає, що тисячі годин людського життя були вкладені саме туди. Це конкретний час, який не пішов на лікарні, енергетику, безпеку. Праця за своєю природою завжди обмежена. Суспільство не має нескінченного запасу робочого часу. Тому кожен вибір — це відмова від чогось іншого.
Київська влада не здатна наступити на інтереси великого бізнесу, чиї прибутки залежать від фестивалів, реклами і торгових центрів. Тому що ринкова логіка диктує: якщо комерція приносить гроші — вона має право на струм. А те, що звичайна людина в знеструмленій квартирі не має генератора — це її особиста проблема. Кав’ярні з генераторами переповнені: люди платять за тепло і розетку. Але пріоритет доступу до базових умов життя має бути у помешканнях — а не у закладах дозвілля. Прогресивними кроками бути:
- Адміністративне обмеження на використання світлових та енерговитратних об’єктів, що не задіяні у виробничій сфері. Менше вивісок, прожекторів для ТРЦ й економія на елементах декору та розваг на кшталт гірлянд та атракціонів.
- Заборона рекламних екранів на час воєнного стану. Економія дозволить зменшити витрати на паливо для електростанцій й переспрямувати їх на: покращене укомплектування ремонтних бригад. Соціальні пакети, курси підвищення кваліфікації, нове спорядження для енергетиків.
- Тимчасова (або постійна) рквізиція генераторів на користь житлових районів. Люди вже ходять у кав’ярні та заклади для того, аби працювати чи просто побути у теплі і зі зв’язком. Утім, пріоритетність базових радощів життя має бути за місцями постійного проживання, а не дозвілля.
Це мінімальні кроки, які вже могли б покращити ситуацію. Утім, для них потрібно відійти від самої природи капіталістичного способу виробництва — поглянути на суспільно важливі речі, попри жагу акумуляції капіталу. Правлячі групи підуть на такі небезпечні кроки тільки в ті миті, коли сама їхня легітимність підпадає під загрозу. Заходи уряду з регулювання ще більш помірковані, аніж ті декілька рішень, що ми запропонували. Наразі справжню війну за тепло міста ведуть не чиновники — її ведуть енергетики, комунальники, інженери, які працюють у нелюдських умовах. Їхня праця героїчна. Роль же міської влади у цій боротьбі радше глядацька. Бюрократія, слідування логіці ринку, нездатність до радикальних дій –– реальні вади КМДА.
Поки Росія несе руйнування – ми не вдаватимемо, що нас не лякають руїни. Утім, робітники збудували міста в Україні. Вони зможуть зробити це знову. Так завжди було, що саме люди праці зводили величне — як гіганти-заводи, так і заповідники для збереження природи. Та питання полягає в тому, аби ця всеохопна сила праці діяла в інтересах трудящих.
Арсеній Савенко