22 липня 2025 року українська влада вчинила безпрецедентний авторитарний акт, ухваливши законопроєкт №12414. Згідно з прийнятим законом, Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) та Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) тепер фактично підпорядковані Генеральній прокуратурі, яка напряму підконтрольна президенту. Офіс генпрокурора отримує доступ до всіх справ НАБУ, право надавати обов’язкові вказівки детективам НАБУ, закривати справи на запит захисту, одноосібно вирішувати суперечки про підслідність та вилучати матеріали справ.
Незалежність ключових антикорупційних органів була знищена, а їхня діяльність поставлена під контроль президентської вертикалі. Самі згадані органи назвали подію «знищенням своєї незалежності». Такий крок з боку українського керівництва, безумовно, є спробою авторитарної концентрації влади.
Дії влади викликали бурхливу реакцію у пересічних громадян, зокрема молоді. У день ухвалення закону Радою по всій Україні – від Заходу до Сходу – прокотилася хвиля протестів. Утримати людей вдома не зміг навіть воєнний стан: ці мітинги є найбільшими з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Тисячі українців одночасно вийшли на вулиці у різних містах: Києві, Львові, Харкові, Ужгороді, Одесі тощо.
У Києві натовп перед театром імені Івана Франка швидко виріс із кількох сотень до кількох тисяч людей. Люди тримали саморобні плакати з написами «Народ – джерело влади!» та «Руки геть від НАБУ та САП!», скандували слогани проти узурпації влади. Учасники студентської профспілки «Пряма дія» популяризували гасла «Депутати-паразити не дають народу жити!» і «Ви нам – корупцію, ми вам – революцію!».
Незважаючи на комендантську годину та заборону масових зборів у воєнний час, десятки тисяч громадян відкрито порушили ці ліміти, вимагаючи скасування скандального закону. Для країни, що воює, де суспільство звикло згуртовано терпіти різного роду обмеження заради перемоги, подібний сплеск протестної енергії став небувалим явищем.
Протестувальники вимагали від президента ветувати закон. Одначе Зеленський уперто проігнорував їхні заклики і того ж вечора підписав документ, доки на вулицях лунали протести. Очевидно, що такий крок із боку президента лише посилив гнів людей.
Буквально за добу після ухвалення скандального закону влада, під тиском народу, дала задній хід. Масові протести та, як наслідок, нервова реакція європейських бюрократів явно заскочили Зеленського зненацька. Уже ввечері 23 липня президент, налякавшись зростаючого обурення, оголосив, що подасть до Ради новий законопроєкт, який врахує критику та «зміцнить незалежність антикорупційних інституцій». Те, що відбувається, є безцінним прикладом того, що організований протест діє: навіть під час війни масовий виступ здатен змусити найвище керівництво дати задню. Утім, протестувальники не збираються зупинятись, доки не побачать реальних дій з боку влади.
Слід визнати, що нинішні протести, попри свою важливість, мають стриманий характер, обмежений у рамках існуючого режиму. Їхня основна мета — змусити владу повернутися до status quo: скасувати авторитарний закон і зберегти євроатлантичний курс реформ. Переважають настрої, які можна охарактеризувати як ліберально-патріотичні.
З одного боку, люди обурені узурпацією влади та потребують прозорості, апелюючи до «європейських цінностей», верховенства права та міжнародних зобов’язань України. З іншого – багато хто сприймає те, що сталося, як зраду ідеалів Революції гідності і попереджає, що Зеленський веде країну до авторитаризму на зразок Росії.
Проте рамки цієї стихійної опозиції є досить вузькими. Ліберальні лідери думок концентруються на персональній критиці Зеленського і вимагають дотримання вимог ЄС, але не ставлять під сумнів саму соціоекономічну систему, яка породила корупцію. Консерватори ж обмежуються звинуваченнями влади у недостатньому патріотизмі чи таємній угоді з олігархами/Москвою, не пропонуючи системи позитивних змін. У результаті протест зводиться до захисту вже існуючих інститутів (НАБУ, САП) та надій на «чесних господарів» із Брюсселя, які змусять українських чиновників не красти.
З принципово відмінними вимогами, а саме ліквідації системи, котра породжує корупцію, виступили нечисленні ліві сили: студентська профспілка «Пряма дія», громадська організація «Соціальний рух», низка військових-анархістів та соціалістів.
Нинішня криза навколо НАБУ/САП є лише симптомом глибшої хвороби: корупція пишеться з літери «К», від слова «Капіталізм». У країні панує олігархічний капіталізм, що сполучив державу та великий бізнес, а чиновники перетворили владу на джерело приватної наживи. У таких умовах хабарництво, відкати, кумівство – не відхилення, а норма та базовий принцип системи. Неможливо викорінити корупцію, не зруйнувавши живильне середовище, в якому вона відроджується знову і знову – тобто капіталістичні відносини, що ґрунтуються на культі наживи та злитті капіталу з владою.
Вихід – у встановленні робітничого контролю та справжньої демократії рядових трудівників. Контроль над фінансами та діяльністю підприємств, банків та держустанов слід передати самим трудовим колективам та суспільству. Потрібно не просто змінити одних чиновників на інших, а зламати бюрократичну вертикаль, замінивши її системою низових органів трудящих, комітетів на місцях, підзвітних знизу–вгору. Коли робітники на заводі, які служать в установі та широка громадськість отримають право реально контролювати управлінські рішення, бюджетні потоки та призначення, тоді ґрунт для корупції буде різко скорочений. Менше бюрократії – менше можливостей ховати кінці у воду. Робочий контроль означає, що жодний директор чи міністр не зможе вкрасти жодної копійки, не будучи негайно викритим власним колективом. А всякий випадок неохайності розглядатиметься народними комітетами, а не корумпованими судами, – аж до відкликання та покарання винних.
Виходячи з вищевикладеного, заявляємо:
- Ми виступаємо проти свавілля української влади та підтримуємо протест українського народу. Однак ми не довіряємо НАБУ та САП і не вважаємо їх «священними коровами»;
- Ми виступаємо проти диктату західноєвропейських чиновників. Ані ЄС, ані будь-яке інше зовнішнє об’єднання не повинно визначати, як українському народу слід боротися з корупцією. Брюссельські чинуші не мають моральної переваги – у їхніх власних урядах вистачає корупційних скандалів;
- Справжня боротьба з корупцією неможлива без боротьби проти капіталістичних засад суспільства.
Лише скинувши диктатуру олігархії та встановивши владу трудящих, Україна зможе раз і назавжди покінчити з всепроникною корупцією та реалізувати ідеали, за які пролито кров від Майдану 2014 року до сьогоднішнього фронту. Ми впевнені: народ, який здатний давати відсіч російському агресорові, може перемогти і внутрішнього ворога, виборюючи свою долю.