— Розкажи трохи про себе. Як тебе звати, чим займався до війни та що вплинуло на твої політичні переконання?
— Мене звати Андрій, позивний — «Жулік». (сміється) Цей позивний приклеївся до мене, коли я грав із побратимами в карти й випадково поклав карту не тієї масті, бо думав, що це козир. Після партії вони подивилися, якими картами я бився, і викрикнули: «Ну ти й жулік!». Я вважаю себе анархістом; активний у студентській профспілці «Пряма дія», а до війни організовував турніри «Діти вулиць» — це були вуличні спортивні змагання для антифашистської молоді. На мою політичну радикалізацію вплинуло багато факторів: оточення, музика, книжки, та й ситуація в країні загалом. Ще зі шкільних років мене приваблювали ідеї рівності та свободи. Я багато читав про анархізм, соціалізм, цікавився демократичними теоріями, навіть вивчав праворадикальні націоналістичні ідеї — намагався розібратися в усьому спектрі. Але зрештою через мою любов до свободи й коло спілкування мій вибір зупинився на анархізмі.
— Чи були якісь конкретні події, які особливо зміцнили тебе в лівих переконаннях?
— Так, був один переломний момент. У підлітковому віці я захоплювався панк-культурою: носив ірокез, пірсинг — юнацький бунт, словом. Спочатку ми збиралися компанією, пили пиво, слухали музику. Але потім я пішов у «стрейт-едж», тобто перестав пити, курити, взагалі не вживав жодних речовин. У Києві було одне місце, де збиралася неформальна молодь — люди з нестандартною зовнішністю та вільними поглядами. Ми там влаштовували свої тусовки. На жаль, туди час від часу навідувалися агресивні ультрапатріоти — праві «традиціоналісти», любителі побитися. Вони приходили в брендових футболках Wotanjugend із неонацистською символікою й шукали, до кого б причепитися. В один із таких днів ці накачані 16–17-річні «патріоти» почали бити моїх друзів просто на нашій тусовці. Я, не роздумуючи, заступився за своїх. Зав’язалася бійка — мені теж дісталося, але я не відступив. Після того випадку я чітко зрозумів: не можна заплющувати очі на подібний безлад, потрібно доносити людям ідею, що ми всі рівні й маємо бути вільними. Мене тоді дуже зачепило, як у метро та на вулицях чіпляються до людей іншої національності чи зовнішності. Я буквально не можу терпіти расизм і реакційний націоналізм. На жаль, в Україні ця проблема теж є, і це підштовхнуло мене активніше їй протистояти. Саме любов до своєї рідної культури й прагнення бачити Україну вільною від усіх форм утисків привели мене до анархізму, і зрештою на війну проти російського загарбника.
— Яку роль ти виконуєш в армії? Чим конкретно займаєшся на фронті?
— Я вступив у добровольчий підрозділ УДА; в армії займаюся безпілотниками. Ця тема мене завжди цікавила, тож тепер моє хобі стало військовою спеціальністю. Я оператор дрона й працюю в команді, яка запускає безпілотні літальні апарати для розвідки та атак. Зараз дрони відіграють величезну роль у бойових діях: з їхньою допомогою ми підтримуємо піхоту, беремо участь у штурмах, коригуємо вогонь. Хочу навести приклад того, наскільки просунулися технології дронів. Є проєкт під назвою «Nemesis» — це важкий безпілотник-бомбардувальник, який волонтери розробляють для фронту. Він здатний виконувати як гуманітарні завдання (доставляти вантажі), так і бойові вильоти з бомбами. Фішка в тому, що його можна запускати з тилу: оператори ставлять спеціальну вай-фай-антену на позиції, а сам дрон літає десь над окупованими територіями — у Запорізькій області чи на Донбасі — тоді як пілот перебуває в повній безпеці за сотні кілометрів, хоч у Києві, хоч навіть у Варшаві, і керує дроном через інтернет. Такі розробки дуже допомагають нам на передовій.
— Ти згадав, що служиш у добровольчому підрозділі. Поясни, будь ласка, що це за частина. Що таке УДА і чим вона відрізняється від офіційних підрозділів ЗСУ?
— УДА (Українська добровольча армія) — це незалежне добровольче формування, яке формально не входить до структур ЗСУ, ГУР, Нацгвардії чи інших офіційних сил і позбавлене притаманної їм бюрократії. Історично УДА виникла у 2014 році, коли почалася війна на Донбасі. Як би іронічно це не звучало, її створив Дмитро Ярош — той самий політик, який до того заснував «Правий сектор». З початком російського вторгнення він вирішив організувати окреме добровольче збройне формування. У 2014-му туди, утім, пішло дуже багато людей із різними поглядами, і УДА зіграла важливу роль у тому, що тоді Україна вистояла. На практиці в УДА немає місця расизму. Зараз там воюють звичайні люди, які просто взяли до рук зброю, аби захищати свою свободу. УДА фінансується не державою, а виключно волонтерами та спонсорами. Ні зброєю, ні спорядженням нас централізовано не забезпечують — усе здобувається завдяки волонтерській підтримці людей.
— Які ще існують добровольчі формування на цій війні, окрім УДА? Чи є загони, де воюють люди з подібними антиавторитарними або іншими ідеологічними поглядами?
— Так, окрім УДА є й інші незалежні від офіційних структур підрозділи. Наприклад, добровольчий штурмовий загін «Сліпа лють». У його лавах, наскільки знаю, воює багато антиавторитаріїв. Ще на слуху різні добровольчі мінометні та піхотні підрозділи, сформовані активістами. Окремо зазначу батальйон «Госпітальєри» — це добровольчий медичний батальйон. Хлопці та дівчата там займаються тактичною медициною, евакуацією поранених із поля бою. Вони не беруть участі у штурмах, а рятують життя бійців на фронті. До речі, я сам проходив у них курси бойового медика: дуже професійне навчання, багато чого мені згодом стало у пригоді.
— У чому принципова відмінність служби в таких добровольчих підрозділах від служби в офіційній армії? Чому ти обрав саме такий формат?
— Головна відмінність — свобода дій та ідей. У добровольчому загоні ти, по суті, робиш те, до чого лежить душа, і воюєш на власних умовах. Тут немає жорсткої армійської бюрократії та муштри. Якщо в тебе є ініціатива, то ніхто не заважає її реалізувати. Наприклад, я захотів займатися дронами і займаюся ними; мене ніхто не змушує копати окопи чи маршувати строєм. Звісно, дисципліна й координація у нас є, але вони радше горизонтальні. Крім того, офіційні структури не заперечують проти нашої допомоги: людей на фронті завжди бракує, руки потрібні постійно. Ми фактично виконуємо ті самі бойові завдання, що й регулярні частини (розвідка, штурми, медицина тощо), але на добровільній основі, а не за наказом згори. Нам за це не платять (принаймні, держава не платить). Звісно, деякі добровольчі підрозділи з часом легалізувалися, увійшли до складу офіційних бригад ЗСУ або Нацгвардії, отримали офіційний статус. А деякі принципово залишилися самостійними, майже як партизани: існують за рахунок пожертв, але формально ні до кого не приписані. У нашому випадку, наприклад, підрозділ має спонсорів, завдяки яким нам виплачують невелику зарплату. Це радше виняток. Невеликі гроші, але мені вистачає — бодай покрити особисті витрати, зробити подарунок дівчині, допомогти батькам із кредитами. Ніхто з нас не в образі: ми ж прийшли воювати не заради грошей. Можна сказати, що в такі добровольчі структури частіше йдуть люди, мотивовані ідеологічно. Ідея важливіша за гроші, знаєте. Це, мабуть, і є головна відмінність. Додам щодо ідеологічної свободи: в армії загалом не заохочуються будь-які політичні прояви. Але в нашому колі, серед добровольців, люди відкрито говорять про свої погляди. У мене, наприклад, уся команда знає, що я анархіст, і нормально до цього ставиться. Ми взагалі воюємо не за конкретний уряд чи політику, не за Зеленського — ми захищаємо народ. Кожен може висловлювати свої ідеї, доки це не заважає службі. В офіційних підрозділах, думаю, зараз із цим теж простіше, ніж раніше: усі розуміють, що на фронті пліч-о-пліч стоять дуже різні люди.
— Чи відчуваєш ти підтримку ззовні, солідарність від людей з інших країн? У деяких регіонах через пропаганду склалася викривлена думка, ніби Україна — це «маріонетка США», і тому частина лівих там симпатизує Росії. Що б ти хотів сказати робітникам і народам інших країн, які можуть помилково сприймати цю війну?
— Передусім хочу ще раз підкреслити: ми воюємо не за чиїсь геополітичні інтереси, а за власну свободу. Україна не маріонетка й не чиясь «шістка». У нас є свій народ, який хоче жити незалежно, і зараз цей народ виживає під ударом імперіалізму. Російський режим це імперіалістичний агресор, і ми захищаємося від нього так, як на нашому місці захищалися б будь-які вільнолюбні люди. Мені щиро шкода, що частина лівих у світі потрапила на гачок кремлівської пропаганди. Росія намагається виставити себе «борцем з американським імперіалізмом», але ж на ділі вона веде загарбницьку, колоніальну війну. Подивіться: вона відмовляє Україні в праві на самостійне існування, заявляє, що ми «не народ» — хіба це не імперські амбіції? Російська армія знищує наші міста й села, вбиває мирних мешканців. Жоден справжній антиімперіаліст так не вчинятиме. Нам дуже потрібна солідарність простих людей у всьому світі. І, на щастя, ми її відчуваємо. До мене на фронт приїхали воювати друзі з різних країн. У мене є товариші-анархісти з Польщі, є хлопці з Білорусі, навіть сміливці з самої Росії, які стали на наш бік проти путінського режиму. Хіба це не справжній інтернаціоналізм? Пліч-о-пліч воюємо проти спільного ворога: імперіалізму, гноблення, фашизму. Тим, хто сумнівається, скажу так: наша боротьба — це не лише про Україну. Якщо Україна впаде, апетит у кремлівських імперіалістів розгориться ще більше. Путін прямо заявляє, що не визнає кордонів Східної Європи. Уже зараз Білорусь фактично окупована Росією політично й культурно. Тож захист України — це водночас захист інших народів від війни, яка може поширитися далі. Ми боремося не лише за свою свободу.
— Як ти сприймаєш позицію західних урядів і політиків у цій війні? Той же Дональд Трамп у США відкрито симпатизує Путіну. Країни НАТО начебто допомагають, але часом дуже неохоче. На твою думку, чи достатньо робить Захід?
— Скажу просто: багато хто на Заході або занадто самовпевнений, або наляканий. Візьмімо того ж Трампа: у мене враження, що він повірив у власну браваду. Думає, що може «подружитися» з Путіним, домовитися з ним, вирішити все легко. Він не розуміє, що будь-які поступки Путіну це фактично гра на боці агресора. У перші місяці повномасштабної війни багато хто в Європі та США справді недооцінював Росію. Здавалося: «Так що ті росіяни, одна показуха — армія корумпована, солдати-недотепи, Київ за три дні не взяли, провалилися». У 2022 році було багато ейфорії від того, що Україна відстояла столицю. Росія виглядала слабкою, і на Заході вирішили, що можна особливо не напружуватися — мовляв, «росіяни осоромилися, відбудемося малою кров’ю». Але зараз, у 2025 році, так уже ніхто не думає. Росія зробила висновки зі своїх провалів і змінила тактику. Противник виявився дуже впертим і підступним. І тут проблема в тому, що Захід боїться ескалації. Країни НАТО, здається, і допомагають нам, але весь час озираються: «аби тільки не розлютити Росію». Вони бояться прямого зіткнення з РФ, адже Путін постійно шантажує ядерною зброєю. У результаті нам передають озброєння маленькими партіями й із великими затримками. Наприклад, довго не могли наважитися дати нам сучасні танки, системи ППО, досі зволікають із літаками та далекобійними ракетами. Кожен такий крок — це місяці переговорів. А нам ця зброя була потрібна ще вчора, бо щодня ми втрачаємо людей від ракетних обстрілів і на передовій. Я працював рятувальником у ДСНС і на власні очі бачив наслідки ракетних ударів по мирних містах. І що довше партнери бояться передати нам засоби ураження дальнього радіуса, то більше трапляється трагедій. Західні лідери бояться «відкрити скриньку Пандори», як вони кажуть, але, на мою думку, цю скриньку вже відкрила Москва. Путін сам не зупиниться. Його апетити тільки ростуть, коли він відчуває слабкість або нерішучість. Тому дуже важливо, щоб звичайні люди на Заході тиснули на свої уряди, не дозволяли їм «зливати» Україну. Треба твердо стояти на боці вільного народу проти агресора. Іншого шляху немає.
— На продовження теми: як ти оцінюєш політику вже українського уряду в цій війні? Чи достатньо він робить для мобілізації внутрішніх ресурсів? Багато хто критикує, що ми занадто покладаємось на Захід і не розвиваємо власне військове виробництво.
— Тут я згоден із критикою. Я й раніше невисокої думки був про наших олігархів, а війна остаточно показала їхню справжню сутність. Уже четвертий рік повномасштабного вторгнення (а якщо рахувати з 2014-го, то скоро буде десять років), але українська промисловість так і не переведена на повноцінні військові рейки: формально воєнний стан запроваджено, але військової економіки як такої немає. У нас багато чого пущено на самоплив або віддано приватникам. До війни я працював на одному об’єкті, це була приватна фірма, яка виготовляла важкі дрони-бомбардувальники, фактично баражуючі боєприпаси великої потужності. Так от, замість того, щоб увесь їхній продукт ішов на фронт, значна частина… продавалася за кордон! Я особисто був свідком, як партію з 500 таких дронів відвантажували в Австралію. Уявляєте? На передовій кричать: «дайте безпілотники, дайте дрони», волонтери збирають останні гроші, а виготовлені в Україні дрони летять на експорт. Мені боляче було на це дивитися. Приватний бізнес завжди думає про прибуток, а не про народне благо. Саме тому виробництво потрібно націоналізувати, щоб жодна деталь не оминула фронт. Буржуям треба чітко пояснити: не можна набивати кишені, особливо коли доля країни висить на волоску.
— Війна — важке випробування. Ти молодий, у тебе є близькі, друзі. Як вдається зберігати сили й мотивацію, не вигорати психологічно? Що допомагає продовжувати боротися й надихати товаришів навколо?
— Чесно кажучи, часом буває дуже важко морально. Довго не бачити свою дівчину, сім’ю, щодня ризикувати життям. Але є речі, які допомагають триматися. По-перше, книжки. Я багато читаю на позиції, коли випадає вільна хвилинка. Читаю як художню літературу, так і книжки з психології. Особливо мене підтримують праці ідеологічного плану. Зараз, наприклад, перечитую твори Кропоткіна. Це надихає й нагадує, заради чого я тут. По-друге, музика. Я все життя цікавився музикою, особливо хардкор-сценою. Тут, на фронті, музика виручає не менше, ніж медитація. У навушниках часто грає український хардкор — гурти Step Down, Second Strike та інші. До речі, це гурти моїх друзів із Києва. Одразу згадую, за що воюю. По-третє, спілкування з близькими. Попри відстань, я намагаюся регулярно телефонувати рідним, переписуватися з друзями. Підтримуємо одне одного жартами, новинами з мирного життя. Це дуже важливо — відчувати, що тебе чекають удома та що є заради кого намагатися вижити. Ще мені допомагає те, що, як це не парадоксально, саме війна дозволила мені краще пізнати Україну. Раніше я не так багато подорожував країною, а тепер побував у багатьох регіонах — від заходу до сходу. Це теж мотивує: розумієш, яку прекрасну країну ми захищаємо, скільки тут гідних людей. Хочеться зберегти все це. Звісно, не приховуватиму, у мене є травми. За цей час і зі здоров’ям не все гладко, і психологічні рани з’явилися через деякі події… Війна не минає безслідно. Бувають ночі, коли накочує апатія або лють від безсилля. Але щоранку я нагадую собі, заради чого борюся. Допомагають побратими й посестри по духу — українці, білоруси, поляки, навіть росіяни-антифашисти, які стали в наші ряди. Коли бачиш, скільки нас і які ми різні, але водночас єдині — розумієш, що все це недаремно. Головне — не втрачати віру. Не опускати рук і йти до кінця.