Спротив імперіалістичній агресії триває
Минуло чотири роки від початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року та окупації України армією, здійсненої однією з найбільших військових сил світу. Незалежно від того, яким буде завершення цієї війни, можна констатувати: Путін зазнав стратегічної поразки. Адже його метою було захопити Київ «за кілька днів», повалити Зеленського й поставити на його місце уряд, підконтрольний Кремлю. З робітничого середовища постав неозброєний спротив чоловіків і жінок, які першими кинулися протистояти танкам із коктейлями Молотова. Натовпи людей сходилися до складів, вимагаючи ґвинтівок — або будь-якої зброї, здатної стати в пригоді. Тисячі добровільно ставали до лав оборони, хоча зброї вистачало далеко не всім. У цих умовах вирішальну роль у налагодженні та координації «Територіальної оборони» відіграли ветерани, які допомогли перетворити стихійний порив на організований спротив. І лише згодом ці загони почали узгоджено взаємодіяти з регулярними військами та спеціальними бригадами. Так вдалося не лише врятувати Київ і відвоювати весь північно-західний регіон, а й змусити загарбників відступити та залишити значні території Чернігівської, Сумської та Харківської областей, а через шість місяців — звільнити місто Херсон.
Задекларованою метою Путіна була «демілітаризація» України. Натомість від лютого 2022 року ті 80 тисяч погано підготовлених і слабко озброєних військових зросли удесятеро. Сьогодні Україна має армію чисельністю 800 тисяч осіб, більшість із яких до війни були простими трудящими, а тепер загартовані в тяжких боях і вправні у використанні дронів, сучасної зброї, артилерії та ракет.
Сьогодні Україна має одну з найбільших і найбоєздатніших армій у Європі. І ця військова сила — результат стоїчної самопожертви українського народу в боротьбі за національну незалежність, а не «заслуга» урядів-«партнерів» чи «іноземних союзників», і вже тим більше не НАТО. Це варто особливо підкреслити, адже кремлівський наратив про те, що «вторгнення є захистом від НАТО», який тиражують тисячі проплачених блогерів і підхоплює жалюгідний хор сталіністів та інших псевдо-«марксистів», нав’язав фальшиву схему так званої «проксі-війни».
Нагадаємо, що агресія Путіна розпочалася ще 2014 року — з насильницької анексії Криму та вторгнення на Донбас, замаскованого під «боротьбу російськомовних сепаратистів» самопроголошених «народних республік» ДНР і ЛНР. Ця агресія стала контрреволюційною відповіддю Кремля наперемогу мас у повстанні Майдану проти авторитарних намірів президента Януковича. Путін брехливо назвав це повстання «державним переворотом».
А що ж у той момент зробили уряди країн НАТО? Фактично вони дозволили агресії Путіна реалізувати себе. В обмін на подальше використання його газу й нафти, вигідних для європейського капіталістичного бізнесу, вони обмежилися лише заявами про «глибоке занепокоєння». Та їхні дії говорили самі за себе: Обама, Меркель і Макрон… Саме вони загнали Україну в так звані «раунди переговорів» і Мінські угоди, які на практиці були спрямовані на легітимацію російської анексії Криму та відокремлення Донбасу. У цих процесах брали участь і напівколоніальні представники української олігархії — спершу Порошенко, а згодом Зеленський.
За ці чотири роки Путін прирік на смерть або каліцтво понад мільйон двісті тисяч своїх військових, зокрема 270 тисяч найкраще підготовлених, і при цьому так і не зміг повністю окупувати частини Донбасу та південного сходу України — території, які нібито збирався «визволяти» й уже два роки тому включив до складу РФ, навіть змінивши для цього її Конституцію. Не досягнувши суттєвих успіхів на фронті, сьогодні Путін мститься, катуючи й убиваючи цивільне населення: бомбардує дитячі садки, пологові будинки, школи… Масовано б’є по житлових кварталах балістичними ракетами та дронами. Посеред одного з найсуворіших зимових періодів український народ виживає без світла й без опалення. Але не здається!
Російська економіка також подає тривожні сигнали. Дедалі більше її населення усвідомлює, що ця імперіалістична війна — евфемістично названа «спеціальною військовою операцією» — веде їх до цвинтарів і до злиднів. У Путіна обмаль часу, і він прагне скористатися перебуванням Трампа в Білому домі, аби той натиснув на уряд України й змусив його за столом переговорів віддати те, що Росія не здатна здобути на полі бою. Саме тому — від Аляски до Маямі — він намагається спокусити клан Трампа (Кушнера, Віткоффа) перспективою поділити між собою, зокрема, українську здобич.
Агресія з Москви, шантаж із Вашингтона та антинародні заходи Києва
У контексті контрреволюційної агресії путінського режиму проти України з 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення, уряд і Верховна Рада й надалі діють в інтересах олігархів та великих капіталістичних власників. Вони зберігають правила ринкової економіки без жодного реального регулювання, орієнтуючись на настанови зовнішньої політики США, перекладаючи тягар війни на плечі трудящих.
З іншого боку, скориставшись воєнним станом і самою ситуацією війни, влада посилила реакційний наступ на трудящих та інші пригноблені верстви: скасовує закони, що закріплювали прогресивні права й соціальні гарантії, проштовхує «реформи» трудового та профспілкового законодавства. Відбувається відкат у сфері демократичних свобод, які роками виборювали профспілкові, соціальні й студентські організації. Водночас імпульс Майдану все ще залишається живим у масах: коли уряд і Верховна Рада спробували підпорядкувати собі незалежні антикорупційні органи (НАБУ і САП), спалахнула стихійна мобілізація, на чолі якої стала міська молодь, — і влада була змушена відступити.
За чотири роки війни уряд так і не мобілізував економіку та не переорієнтував її на потреби національної оборони. Проте, попри урядову політику, Збройні сили України змогли завдати ударів у відповідь по російській енергетичній інфраструктурі, а також по аеродромах і військових базах. Україна налагодила виробництво повітряних і морських дронів, якими завдала серйозних втрат значній частині Чорноморського флоту РФ, витіснивши його з баз у Севастополі. І хоча поки що в обмежених масштабах, країна також виробляє ракети, такі як «Нептун» і «Фламінго», якими уражає військові цілі на території Росії — за тисячі кілометрів від України.
Невідкладні заходи для посилення спротиву
Ці чотири роки підтверджують нагальну потребу в націоналізації ключових галузей промисловості, природних і енергетичних ресурсів, а також у мобілізації всієї економіки й людських ресурсів під робітничим і суспільним контролем. Без міцного тилу фронт не може вистояти, а без озброєного фронту оборони тил залишається повністю вразливим до бомбардувань. Очевидно, що характер українського уряду — залежного від США, проімперіалістичного й популістського — породжує коливання, які послаблюють спротив і завдають удару по трудящих. Саме вони — і на фронті, і в тилу — віддають усі свої сили й життя за незалежність України, попри тягар хибної політики політико-військового керівництва країни.
Перемога України стане великим поштовхом для трудящих і пригноблених народів усього світу. Вона стане прикладом спротиву для всіх, хто протистоїть диктатурам, імперіалістичним вторгненням і геноцидам — зокрема для палестинського народу, який зазнає насильства з боку сіоністської держави Ізраїль. Досягнення такої перемоги надзвичайно важливе, адже її ймовірним наслідком може стати падіння диктаторського режиму ФСБ у Росії — в’язниці для сотень народів Євразії, яких московська олігархія змушує бути гарматним м’ясом. Одне з наших завдань — закликати до солідарної підтримки збройного спротиву українського народу з боку всіх цих народів — моральної, політичної й матеріальної. А також звертатися по допомогу до трудящих США, Європи та інших пригноблених країн, не покладаючи жодної довіри на їхні уряди.
Значна частина українського народу прагне, щоб ця війна — яка вже триває довше, ніж нацистське вторгнення в СРСР 1941–1945 років — якнайшвидше завершилася. Водночас люди відкидають будь-який варіант «миру», що означав би приниження чи підпорядкування України.
Ми не маємо певності, коли це станеться. Проте слід розуміти: досягнення цієї мети залежатиме не від «переговорників», а від сили спротиву українського народу — як на полі бою, так і в тилу.