Геть Хаменеї, Ізраїль, США та Пехлеві!
За демократичну владу трудящих!
28 грудня тегеранські торговці, іменовані «базаріями», закрили свої крамниці на знак протесту проти економічної кризи. Криза ця супроводжувалася надзвичайно високою інфляцією й різким знеціненням національної валюти — ріала. Виступали базарії і проти неоліберальної політики, що посилює соціальну нерівність і є вигідною лише окремим капіталістичним секторам, пов’язаним із режимом.
Наступного дня до протестів приєднались студенти. З цього моменту рух розширився, залучивши трудящих, розорених інфляцією; збіднілі прошарки середнього класу; пригнічені національності; а також частину міської середньої верстви — тих самих «базаріїв». Протест розрісся по всьому Ірану, зачепивши міста у глибинці, а також регіони проживання пригнічених національностей. У порівнянні з останньою великою хвилею протестів, ініційованою жінками у 2022–2023 роках після вбивства Махси Аміні, нинішній бунт менш масовий, втім його загальнонаціональний охват значно ширший.
Серед протестуючих і населення загалом поширене переконання, що економічну кризу та репресії неможливо подолати інакше, ніж шляхом повалення режиму. У 2009 році, під час так званої «зеленої революції», переважало прагнення реформувати режим зсередини та демократизувати його. Однак цю революцію було розгромлено, і разом із цим якісно послабилися перспективи внутрішніх реформ.
Послаблений, та не подоланий
Сьогодні іранський режим ослаблений — як через економічну кризу, спричинену жорсткими імперіалістичними санкціями та неоліберальною економічною політикою, — так і внаслідок втрати популярності серед іранських робітників, котрі серйозно страждають від соціальної нерівності та відсутності демократичних свобод.
Тим не менш режим намагається не допустити масового характеру протестів і виникнення розколів усередині себе. З одного боку, було запропоновано невеликі компенсації «базаріям» і бонус у розмірі 7 доларів США для сімей. З іншого боку, влада відключила інтернет і розгорнула масштабні репресії, які вже призвели до загибелі близько 500 осіб і тисяч поранених, що переповнило лікарні. (1)
Окрім підтримки з боку великого капіталу та вищого шиїтського духовенства, режим спирається на поліцію, армію, міліції «Басидж» і, передусім, на Корпус вартових Ісламської революції (відомий як «Пасдаран» або за англійською абревіатурою IRGC)
Корпус вартових Ісламської революції (КВІР) — це паралельна армія, що має у своєму розпорядженні найсучасніше озброєння іранського режиму. Корпус налічує близько 125 тисяч військовослужбовців — підготовлених і добре озброєних, із зарплатнею вищою, ніж у працівників інших поліцейських і військових структур. Його фінансування забезпечується за рахунок контролю приблизно над 50% нафтових доходів країни, а також діяльності в низці інших ключових галузей економіки: будівництві, зв’язку та агробізнесі. Керівництво Корпусу призначається безпосередньо аятоллою Хаменеї. Нещодавно, 31 грудня, аятолла Хаменеї призначив свого прихильника Ахмада Вахіді заступником командувача. Наприкінці минулого століття Корпусу було дозволено брати участь у виборах, і в 2005 році за його підтримки президентом було обрано Махмуда Ахмадінежада.
КВІР також відіграє вкрай важливу роль у формуванні зовнішньої політики країни. Підрозділ «Аль-Кудс» — елітні сили Корпусу — вибудовував і фінансував союзи в інших країнах, що склали так звану «вісь спротиву». Сьогодні ця вісь перебуває в занепаді через падіння диктатора Башара аль-Асада та ослаблення ліванської політичної партії «Хезболла».
Майбутнє Ірану — ключове питання для Ближнього Сходу
Ситуація в регіоні визначається імперіалістичним та ізраїльським наступом, спрямованим на створення «Нового Близького Сходу» під ізраїльською гегемонією.
Водночас інші регіональні держави чинять опір цьому проєкту та прагнуть вибудувати привілейовані відносини зі Сполученими Штатами в обхід ізраїльської гегемонії. До них, окрім Саудівської Аравії (за підтримки більшості країн Перської затоки, за винятком ОАЕ), належать Туреччина та Іран.
Зміна зовнішньої політики Ірану (з падінням режиму чи без нього) вигідна США, якщо країна вийде з-під впливу Китаю та погодиться на неоколоніальний пакт. Такий пакт передбачає передачу іранської нафти під контроль американських нафтових корпорацій, а також підпорядкування іранського режиму ізраїльській гегемонії в регіоні.
Однак американському імперіалізмові невигідно, щоб Іран занурився в хаос, за умов якого КВІР матиме у своєму розпорядженні балістичні ракети та запас близько 400 кілограмів збагаченого урану. Ця обставина може підштовхнути США до переговорів з іранським режимом щодо згортання ядерної та ракетної програм в обмін на повне або часткове скасування санкцій — за зразком неоколоніальної угоди, нав’язаної венесуельському режиму.
Також США не зацікавлені в тому, щоб нова робітнича революція повалила режим і стала опорною точкою для боротьби в усьому регіоні, передусім для палестинського спротиву.
Саудівський режим особливо стурбований посиленням позицій Ізраїлю в регіоні, зокрема через ізраїльський союз з ОАЕ. Недавно Ізраїль став першою країною, що визнала Сомаліленд: це було зроблено з метою розміщення там військових баз і контролю південного входу до Червоного моря. Водночас режим ОАЕ спрямував більше зброї та ресурсів єменській організації «Південна перехідна рада» (ППР), аби вона встановила контроль над великою територією країни між Індійським океаном і кордоном із Саудівською Аравією. Саудівський режим завдав ударів по суднах, що перевозили зброю та ресурси ОАЕ для ППР, у порту Аль-Мукалла та надав силам ОАЕ 24 години на виведення військ з Ємену.
Аби зірвати встановлення ізраїльської гегемонії та зробити Близький Схід багатополярним, саудівський режим нормалізував відносини з Іраном у 2023 році, у вересні 2025 року уклав із Пакистаном (який володіє ядерною зброєю) пакт про взаємну оборону під назвою SMDA, натхненний статтею 5 НАТО, а в січні 2026 року — військовий і промисловий пакт із Туреччиною.
Хто очолює протести?
Міжнародна преса звертає увагу на єдину іранську фігуру, яка претендує на лідерство в цих протестах, — Резу Пехлеві, сина останнього шаха Ірану, поваленого революцією 1979 року. З одного боку, популярність сина шаха залишається доволі обмеженою, хоча й зростає як усередині країни, так і за її межами (але не серед пригноблених національностей Ірану — вони ставляться до Пехлеві різко негативно). З іншого боку, минуле Пехлеві грає проти нього. Колективна пам’ять про звірства шахського режиму й досі жива в народній свідомості. Люди не бажають міняти диктатуру аятол на нову — монархічну.
Крім того, підтримка Пехлеві ізраїльсько-американської агресії проти Ірану суперечить настроям більшості іранців, які не вважають ані Ізраїль, ані США союзниками в боротьбі за поліпшення життя та демократичні свободи. Навпаки, і США, і Ізраїль сприймаються як вороги, чия «підтримка протестів» має опортуністичний характер і спрямована на обман іранського народу заради реалізації власної повістки.
Необхідно сформувати нове керівництво, що виходитиме з робітничого середовища й не буде пов’язаним ані з Резою Пехлеві, ані з Ізраїлем, ані зі Сполученими Штатами. Йдеться про керівництво, яке просуватиме створення робітничих рад у кожному районі та кожному місті, розширюватиме мобілізацію й впливатиме на низові ланки силових структур, розколюючи їх і відкриваючи шлях до повалення режиму руками пролетаріату.
Головною відсутньою ланкою залишається робітнича революційна партія, повністю пов’язана з інтересами робітничого класу та трудового народу. Різні ліві сили відігравали важливу роль під час демократичної революції 1979 року. Щоб не допустити переростання революції в антикапіталістичне русло, аятолла Хомейні провадив цілеспрямовану політику ізоляції та знищення всіх лівих сил, яких він називав апостатами («мортадамі» мовою фарсі) або лицемірами («монафегінамі»). Ця політика призвела до страти близько п’ятьох тисяч лівих активістів в іранських тюрмах наприкінці 1980-х років, незадовго до смерті аятолли Хомейні, під керівництвом судді-союзника Ебрагіма Раїсі (який багато років по тому став президентом Ірану). Ці страти завдали лівим силам усередині країни серйозного й тривалого удару. Водночас це не виключає можливості створення нової робітничої революційної партії, здатної на хвилі протестів просувати незалежну самоорганізацію пролетаріату на шляху до влади. (2)
ПРИМІТКИ:
(1) Режим убив близько 300 осіб (більшість із яких — жінки) під час придушення протестів «Жінка, життя, свобода». Ці протести розпочалися у 2022 році після смерті Махси Аміні, убитої через «неправильне» ношення хіджаба. За рік після початку протестів іранський режим ухвалив так званий «закон про цнотливість», який передбачає вкрай жорсткі покарання для жінок, що не дотримуються правил носіння хіджаба. Таким чином, убиваючи протестувальників і запроваджуючи репресивні закони, непопулярний іранський режим продемонстрував, що контроль над жіночим одягом є стратегічним питанням для його виживання.
(2) 1988 року аятолла Хомейні видав фетву (релігійно-правовий присуд) про страту ув’язнених лівих активістів. Чоловіків вішали, а жінок пороли п’ять разів на день, доки вони не зрікалися марксизму або не помирали. Жертв здебільшого ховали в секторі «проклятих» (Ла’Натабад) на кладовищі Хаваран у східній частині Тегерана. Родини загиблих («Сім’ї Хаварана») проводять пам’ятні акції на кладовищі та зазнають репресій з боку міліцій режиму. Донині вони борються за визнання цих позасудових страт і покарання винних.
Фабіу Боску