Напередодні другого туру президентських виборів Бразилію охопила хвиля масових протестів, спрямованих проти ультраправого кандидата від Ліберальної партії Флавіу Болсонару — сина колишнього президента Жаїра Болсонару, що відбуває свій строк у тюрмі за спробу держперевороту. Важливо, що цей рух народжувався знизу — завдяки самоорганізації трудової молоді й ширших експлуатованих мас, а не за наказом керівництва правлячої Партії трудящих (ПТ).
Ультраправим мачистам з Ліберальної партії довелося спостерігати, як вірусної популярності набував так званий “Gostoso da Paulista” — мускулистий красень, який брав участь в антиболсонаристських демонстраціях, розмахуючи різними лівими прапорами. Парубка жартівливо протиставляли «кволеньким» фашистам, одержимим культом маскулінності.
Проте за мемами й гумором стояла серйозна боротьба. У першому турі президентських виборів Болсонару посів перше місце, випередивши чинного лівоцентристського главу держави Лулу да Сілву — його можлива перемога означала б масштабні приватизації, грабіж природних ресурсів, зближення з сіоністами, трампістами та мілеєвською Аргентиною, урізання соціальних гарантій і нападки на права малозабезпечених прошарків населення.
У кінцевому підсумку, завдяки мобілізації трудящих мас і кампанії проти Болсонару без підтримки Лули, Бразилія перемогла: Лула да Сілва подолав Флавіу Болсонару у надзвичайно конкурентній виборчій боротьбі, отримавши 51.7% голосів проти 48.2% у суперника.
Поразка Болсонару — безперечно, чудова новина для Бразилії. Перемога ультраправих відкрила б прямий шлях для жорсткого наступу на демократичні свободи (а болсонаристи відомі своїми зв’язками з військовою диктатурою 1964-1985 рр.), права працівників, жінок, чорношкірого населення та ЛГБТ-спільноти. Не менш небезпечною була б зовнішньополітична програма: поглиблення залежності Бразилії від трампістського Вашингтона та подальше відкриття національних ресурсів для транснаціонального капіталу.
Тому перемога Лули — це удар по правому реваншу у всій Латинській Америці, де Бразилія відіграє ключову політико-економічну роль. Але зупинити ультраправих на виборах — ще не означає ліквідувати причини їхнього зростання.
Перемога Лули не повинна перетворюватися на виправдання його політики. Його уряд провадить реформістський, соціал-демократичний, а подеколи і соціал-ліберальний курс. В основі цього курсу лежить класове співробітництво: спроба зберегти довіру трудящих й одночасно забезпечити потреби великого бізнесу, фінансового капіталу та державних інституцій, які захищають наявний суспільний лад.
Але інтереси експлуатованих і експлуататорів неможливо примирити нескінченними переговорами. Уряд ПТ не скасував пенсійну реформу, проведену за Болсонару, та трудову реформу ще одного правого експрезидента — Мішела Темера.
І хоч на відміну від клану Болсонару, Лула прямо засудив вторгнення Росії до України, він не робить достатньо для підтримки національно-визвольної війни українського народу, балансуючи між підтримкою міжнародного права та членством Бразилії в БРІКС.
Соціальні заходи, зокрема розширення допомоги малозабезпеченим і податкові послаблення для частини населення, можуть полегшувати становище окремих родин. Проте вони не усувають низьких зарплат, нестабільної зайнятості, дорожнечі життя та хронічного недофінансування суспільних послуг. За фасадом соціальних поступок зберігається економічна влада тих самих класів, які отримують прибутки з чужої праці.
Болсонаризм виріс не з харизми окремого політика чи пропаганди правих медіа. Коли уряд, який обіцяв соціальні зміни, зберігає привілеї багатих і вимагає від більшості терпіння, розчарування нікуди не зникає. Його просто знову використовують ультраправі, пропонуючи реакційні відповіді на цілком реальні проблеми. Саме тому збереження Лулою влади не ліквідувало болсонаризм: ультраправі зберегли значну суспільну базу й продовжують претендувати на владу.
Якщо робітничий клас не матиме власної політичної сили, його знову змусять обирати між двома варіантами управління капіталізмом — один із яких відкрито авторитарний, а інший обіцяє стримувати реакцію, не зачіпаючи її матеріальних основ. Вирішальним є те, хто контролює економіку, виробництво та суспільні ресурси (Бразилія, крім того, залишається залежною від великих імперіалістичних держав, на зразок Китаю). Поки цей контроль залишається в руках капіталу, будь-які соціальні здобутки залишатимуться вразливими до наступних криз і політичних реваншів.
Бразильські трудящі зупинили ультраправих — тепер вони мають не дозволити реформістам зупинити їх самих. Поразка ультраправих — це лише початок боротьби.
🚩 Крок до перемоги