Інтерв’ю з Андрієм Мовчаном
Український спротив путінський агресії, усупереч тиску реакційних середовищ, не втрачає сили. На тлі постійних спроб правих і сталіністів заперечити українську боротьбу, особливо виразно проступає ключова роль інтернаціональної солідарності трудящих і пригноблених народів світу.
По всій земній кулі постало чимало координаційних груп солідарності з Україною. Зокрема «Крок до перемоги» тісно співпрацює з ініціативою під назвою «Робітнича солідарність з Україною» в рамках «Міжнародної мережі профспілкової солідарності та боротьби». Цього разу ми звернулися до представника ще однієї спільноти, а саме каталонської секції «Європейської мережі солідарності з Україною». Ми поговорили з її учасником — марксистським публіцистом і громадським діячем Андрієм Мовчаном.
— Відрекомендуйся, будь ласка, та розкажи, яку ініціативу ти репрезентуєш.
— Мене звати Андрій Мовчан. Я український лівий активіст і політемігрант, що живе в Барселоні. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, у Барселоні сформувалася група місцевих лівих активістів, які вирішили підтримати український народ у його опорі агресії. Так виник іспанський осередок «Європейської мережі солідарності з Україною», ініціативи, яку я представляю. Мета цієї ініціативи — підтримка українських лівих організацій, допомога українським волонтерським групам, що забезпечують бійців, а також співпраця з російським антивоєнним рухом. Важливою частиною діяльності є також інформування місцевої спільноти про події в Україні. «Мережа солідарності з Україною» — це міжнародне об’єднання, що має осередки в різних країнах. До неї входять представники марксистських (зокрема троцькістських), анархістських і профспілкових рухів — тобто широкий спектр лівих організацій. У Барселоні місцеві ліві активісти діють самостійно, без помітної участі української діаспори: це радше загальноєвропейський прояв солідарності, ніж українська ініціатива.
Андрій Мовчан (у червоній шапці) на фестивалі «Зона свободи» — у підтримку політв’язнів путінського режиму
— Як ліві активісти в Каталонії протидіють проросійській пропаганді та діяльності сталіністських груп?
— Ми проводимо переважно просвітницькі кампанії, інформаційну роботу в соцмережах і організовуємо публічні заходи. Водночас важливо брати участь і в подіях наших опонентів. На тлі загальної апатії до України та занепаду інтересу до Східної Європи саме сталіністські групи залишаються найактивнішими — вони відкрито працюють на підрив підтримки України. Ми стежимо за їхніми заходами, пресою, відвідуємо подібні події, щоб публічно ставити контраргументи й створювати тиск, демонструючи наявність опозиції. Нещодавно одна зі сталіністських партій організувала захід у колишній франкістській тюрмі, запросивши експертів, лояльних до Росії. Серед них була колишня пропагандистка Russia Today Інна Афіногенова, нині помічниця екслідера Podemos Пабло Іґлесіаса. Під час вторгнення вона, за її словами, нібито дистанціювалася від кричущої пропаганди, але продовжує поширювати ті самі наративи у прихованій формі. Наша присутність на цьому заході мала помітний ефект: спікери уникали відверто проросійських висловлювань, постійно робили застереження й зрештою організатори навіть завершили подію раніше, щоб уникнути секції запитань. Цей тиск спрацював і показав, що публічна опозиція до кремлівської пропаганди має значення.
— Ваш рух, окрім прояву солідарності з українцями, активно підтримує палестинський спротив?
— Ми вирішили підтримати палестинців, як з моральних міркувань, так і зі стратегічних причин. Це необхідно, щоби показати паралелі між конфліктами та протистояти сталіністам, які виправдовують агресію проти України. Під час війни між Ізраїлем та Іраном деякі праві активісти порівнювали становище ізраїльтян під обстрілами з життям українців у війні. Проте такі апеляції не викликають емпатії серед європейської публіки, яка чітко сприймає Ізраїль як агресора, що тероризує цивільне населення. На цьому тлі особливо важливо, щоб Україна висловлювала солідарність із Палестиною, бо нестача українських голосів на захист Палестини стає серйозною перешкодою для здобуття міжнародної підтримки самої України. Саме тому я особисто дуже вдячний тим товаришам, які виходили на акції солідарності з палестинцями в Києві, під музеєм Голодомору.
Андрій Мовчан (посередині) та учасники «Європейської мережі солідарності з Україною» на демонстрації в Барселоні. Напис на транспаранті – «Від України до Палестини всі окупації злочинні»
— Яку конкретну поміч ваша організація надає Україні, крім просвітницької діяльності?
— Представники нашої організації неодноразово їздили в Україну з гуманітарними місіями: відвідували Добропілля, Запоріжжя, Миколаївщину, Кривий Ріг і доставляли допомогу робітникам, сім’ям профспілковців, мобілізованих, переселенців та тим, хто втратив житло. Конвої відбувалися приблизно 4–5 разів. Надавали й мілітарну підтримку, здебільшого індивідуально. Російські анархісти тут проводять рок-концерти й збирають донати на «Колективи солідарності». Особисто я віддаю значну частину зарплати на такі донати — і на загальний фонд, і на виробництво дронів.
— Чи запам’яталися якісь особливі історії солідарності, кооперації, які відбувалися в межах вашої роботи?
— У Барселоні сильну солідарність нам виявила сирійська діаспора, зокрема ліві активісти, що виступали проти режиму Асада. Ці люди, так само як і українці, не завжди знаходили розуміння в місцевих лівих колах, але постійно приходили на наші заходи й активно підтримували нас. Вони повторювали: якби Україна не відтягнула російську військову силу, у них не було б шансів протистояти диктатурі. Дійсно яскравий випадок.
Барселонський будинок, з балкону якого розвіваються два прапори – український і палестинський
— Що стоїть на перешкоді того, аби більше іноземців прониклися українським питанням?
— За межами України такі явища, як правий націоналізм, емоційна русофобія чи войовничий антикомунізм, викликають відторгнення, особливо серед політизованих лівих кіл. Замість того щоб викривати російський фашизм і колоніалізм, деякі активісти зосереджуються на антикомуністичній риториці, створюючи собі нових опонентів замість союзників.
— Що мотивує продовжувати роботу?
— Мене мотивують новини з України. Те, що війна триває; що мої друзі й товариші досі на фронті, ризикують своїм життям. Я не можу вести безтурботне життя, поки це відбувається. Можливо, я не найсміливіша людина, бо перебуваю тут, а не в Україні, але навіть звідци намагаюся робити все можливе для тих, хто зробив відважне рішення боротися зі зброєю в руках.