Наближається кінець 2025 року: року важких потрясінь. Липневі антикорупційні протести, тривала війна, тиск імперіалістичних сил і поглиблення соціальної нерівності знову загострили питання класової боротьби, яке стоїть на порядку денному. У цих умовах особливо важливо чути голос тих, на чиїх плечах тримається країна — робітничого народу. «Крок до перемоги» розпитав українських трудящих, які читають наш журнал, про деякі гучні події минулого року: корупційний скандал Міндіча, миротворчі потуги Трампа, соціальне становище. Ми публікуємо їхні роздуми такими, якими вони є: відвертими і різноманітними, але об’єднаними спільним досвідом життя в бурхливий час.
Імена змінено.
Степан, працівник ферми — Львів
Українці прекрасно обізнані, що верхівка краде, навіть незважаючи на війну. Останній скандал з Міндічем погіршив ставлення людей до президента і кабміну, але сюрпризом точно не став.
Так званий «мирний план Трампа» в українському суспільстві сприймається різко негативно. Для переважної більшості єдиним справедливим і прийнятним результатом війни залишається повне повернення всіх окупованих територій, без компромісів і «обмінів» за рахунок України. При цьому помітного зростання готовності масово вступати до лав армії заради досягнення цієї мети не спостерігається. І це багато в чому зрозуміло: люди бачать, як Росія веде війну, спираючись на тактику агресивного закидання фронту «гарматним м’ясом».
У підсумку виходить так, що люди хочуть справедливого кінця війни, але не можуть не відчувати, як дорого доведеться платити за нього звичайним громадянам, поки верхівка живе як жила.
Давид, заводський робітник і військовий — Київ
Наша воєнна ситуація відверто плачевна: військовий потенціал Росії величезний, фронт все далі відсувається в тил. Якщо тенденція збережеться, і Путін розв’яже війну з НАТО, чекати чогось хорошого не доведеться.
Щодо корупційного резонансу, який триває на тлі війни, — у моєму оточенні я не чув хвилювань з цього приводу. Може, там щось у медіа й писалося, але серед моїх знайомих — ні слуху ні духу. Ясно лише те, що Трамп використовує корупційну провину Зеленського, щоби змусити погодитися на пропонований ним мирний план. За моїми спостереженнями, люди реагують на потенційний мирний план здебільшого позитивно, тому що війна всіх відверто вимотала. Хоча помітні нарікання на «пункти Трампа» безумовно є. Зокрема, передача Росії територій, над якими вона навіть не встановила контроль, — це відверта маячня. Боюся, що справедливого мирного плану не буде за тих умов, в яких ми живемо. Гіпотетично ідеальним варіантом була б революційна ситуація в Росії і повернення анексованих українських територій станом на 1991 рік (або 2014-й, у гіршому випадку). Але такий сценарій малоймовірний.
Соціальна справедливість у тилу огидна: молодь, начебто, почали випускати, але Європа скорочує міграцію, і більшість людей не захочуть виїжджати. Виїжджають переважно зневірені хлопці. Економіка на межі, ціни зростають, зарплати не підвищуються. Все як завжди.
Віктор, металург — Кам’янське
«Міндічґейт» спричинив могутнє суспільне обурення: серед громадян, серед військових, серед опозиційних політиків і навіть за межами країни. В умовах воєнного стану подібні злочини сприймаються особливо гостро. Тому вимоги обмежитися відстороненням винних чинуш є нікчемними, відповідальність має бути кримінальною.
Паралельно суспільство рішуче відкинуло так званий «план Трампа». Реальний мирний план може бути лише один: повне виведення російських військ з території України, виплата репарацій і міжнародний трибунал над воєнними злочинцями. Будь-які інші формули сприймаються як капітуляція. Водночас навіть у НАТО визнають, що Росії дедалі складніше вести війну. Ситуація на фронті, зокрема бої за Покровськ, свідчить про виснаження противника, попри пропагандистські заяви та активність ботів, яким не варто надавати значення.
На тлі кризи знову активізувалися старі політичні фігури й розмови про «уряд єдності», однак довіри до чинної політичної еліти в суспільства немає. Запит значно радикальніший: на справедливість, очищення влади та рівну відповідальність.
Ці події стали для суспільства струсом. Зростають донати на армію, посилюється усвідомлення того, що захистити країну можемо лише ми самі. Але справедливість має бути й у тилу: мобілізація повинна бути загальною, без перекладання тягаря на бідних і робітників. Служити мають усі — зокрема багаті, чиновники та силові структури. В армії не повинно бути кумівства, а командири зобов’язані бути поруч із солдатами, а не ховатися в тилу.
Мовчання й терпіння — шлях до поразки. Народ, і насамперед трудящі, мають боротися за свої права, проти корупції, крадіжок і популізму. Ніхто, крім нас самих, цих проблем не вирішить.
Олександр, заводський робітник — Харків
Роздуми про закордонну, насамперед фінансову, допомогу Україні є вкрай важливими. Ми маємо право дорікати Європі та США за те, що обсяги виділених коштів і озброєнь менші за можливі, що рішення ухвалюються надто повільно, коли допомога потрібна тут і зараз, а частина заяв про підтримку так і залишається на рівні слів і газетних публікацій. Це наочно видно, зокрема, у дискусіях щодо передання ракет Taurus Німеччиною чи Tomahawk Сполученими Штатами. Усі ці претензії є об’єктивними. Однак у контексті фінансової допомоги на тлі корупційних скандалів неминуче постає питання: чи будуть ці кошти використані ефективно і чи не осяде їхня частина в кишенях корупціонерів? Саме такі скандали безпосередньо впливають на рішення щодо надання допомоги Україні та на її обсяги. Тому поряд із питанням фінансової підтримки так само гостро має ставитися питання аудиту вже виділених коштів і посиленого контролю за майбутньою допомогою. Це має не менше значення.
Справа Міндіча та «Енергоатома» це лише та частина корупції, яка стала публічною й викликала резонанс. Набагато важливіше те, що подібних випадків в Україні може бути десятки, якщо не сотні (і все це під час війни!). Корупція була серйозною проблемою і в мирний час, але в умовах війни та масштабних фінансових вливань вона отримує додаткові можливості для зростання. В кожному окремому випадку суми можуть здаватися незначними, але в сукупності йдеться вже про мільярди доларів. Для країни, що воює в умовах постійного бюджетного дефіциту та залежності від зовнішньої допомоги, це критичні втрати.
Корупція безпосередньо підриває обороноздатність і ситуацію в тилу. Під час війни її можна розглядати як фактичну форму державної зради, навіть якщо вона вчиняється з особистої вигоди. Не має значення, де саме вкрадено кошти: в обороні, критичній інфраструктурі чи на побутових проєктах. В Україні немає зайвих грошей! Кожна вкрадена копійка — це допомога агресору.