— Розкажи про себе.
— Мене звати Владислав Журавльов. Довгий час я позиціонував себе як анархо-комуніст — ще з юнацького віку, приблизно з 15 років, але вже давно відійшов від анархічного світогляду. Коли я здобув певну теоретичну базу, я зрозумів, що насправді завжди дивився на світ із філософської точки зору саме крізь призму марксизму. І зараз теж позиціоную себе як марксист.
Свого часу я вступив до університету на юридичний факультет у Львові, в Україні. Там же одразу почав політичну діяльність. Я займався соціальним активізмом: у нас були екологічні ініціативи, правозахисні акції, заходи із соціального захисту.
Відчуваючи дух часу й залишаючись 18-річним максималістом, я боявся, що [триваюча в Україні] війна закінчиться без мене, а я не візьму участі в цьому важливому історичному процесі. Тому я вступив до лав морської піхоти України, вважаючи її фронтом першорядної важливості — фронтом боротьби з російським імперіалізмом.
Мені виповнилося 19 років, і в січні 2018 року я вперше потрапив на фронт, де й почався мій бойовий шлях. Раніше, під час своєї активістської діяльності, познайомився з Денисом Мацолою, якого пізніше запросив до себе в підрозділ. На той час у мене вже були певні зв’язки, я мав добру репутацію і міг організувати нам комфортнішу службу. Дениса я запросив у 2021 році, і восени 2021 року він прийшов до мого підрозділу, підписавши контракт. Росія продовжувала вести гібридну війну, і вже тоді відчувалося, що ймовірність військової ескалації дуже висока: це було очевидно для кожного, хто побував на Донбасі, у межах «Антитерористичної операції» (АТО) або «Операції об’єднаних сил» (ООС).
— Було чітке розуміння, що ескалація з боку Росії неминуча?
— Так. Навіть розвідка США ще у вересні 2021 року повідомляла, що Росія має здійснити акт воєнної агресії у повномасштабному форматі приблизно до кінця зими 2022 року. Тоді вже була пряма заява з боку офіційних військових аналітиків із Пентагону. Але ще раніше, до будь-яких офіційних заяв, усі, хто стежив за подіями на фронті, бачили, що до кордонів підтягувалося дедалі більше російських військ, які пояснювали свою присутність якимись навчаннями. Ці навчання тривали безперервно: одні змінювалися іншими, а ротація військ так і не проводилася. У підсумку війська лише накопичувалися біля кордону, а причини, офіційно озвучувані Російською Федерацією, виглядали доволі химерно.
Тому було ясно, що рано чи пізно цей мушкет, що висить на стіні, вистрілить. Якщо не в цьому акті, то в наступному. Денис, усвідомлюючи те, що відбувається, вирішив, що краще прийти до армії ще до того, як усе почнеться, щоб отримати більше досвіду і не вчитися військової справи вже в процесі, тим більше що раніше в армії він не служив.
Він прийшов, спокійно відбув навчання (піврічний курс морського піхотинця) і, щойно він приїхав на свою першу ротацію в зону ООС, буквально через кілька місяців, або навіть менше, почалося повномасштабне вторгнення з боку Російської Федерації.
— На момент початку великої війни ти вже доволі давно був в армії?
— Дев’ять років, так.
— Як довелося стрічати початок вторгнення з таким досвідом за плечима?
— Ну, офіційно початком повномасштабного вторгнення вважають 24 лютого — тобто з моменту, коли по наших цільових зонах було завдано перших авіаударів. По аеропортах, аеродромах і частинах РЛС [радіолокаційних станцій], точніше кажучи. Але для нас усе почалося раніше.
Ми перебували в зоні ООС, у районі села Широкине, на березі Азовського моря, і тримали там лінію оборони. І ще з того моменту, коли Росія ввечері 21 лютого офіційно визнала Донецьку та Луганську народні республіки «незалежними державами», уже в ніч із 21-го на 22-ге російська військова техніка разом зі своїм контингентом увійшла в ці так звані «республіки». А вранці 22 лютого почалися жорсткі мінометні обстріли, яких на той час давно не було. До того моменту зона бойових дій набула доволі пасивної форми оборонної війни з обох сторін. І тут почалося те, чого з 18-го і з першої половини 19-го вже не було.
24 лютого рано-вранці вони пішли на перший штурм наших позицій за підтримки танків. Ми, відповідно, зустрічали їх на заздалегідь підготовлених позиціях, маючи всі засоби для оборони. Так тривало певний час, поки нас не почали тиснути з боку Криму. І це питання, на яке досі немає відповіді: чому так сталося. Найімовірніше, йдеться про диверсію, але як саме це сталося — незрозуміло. Так чи інакше, нам довелося відступити з тих позицій, які ми утримували трохи довше за перший тиждень, у місто Маріуполь. Власне, на маріупольському напрямку ми й стояли, бо його було значно легше утримувати, і він був краще забезпечений із точки зору логістики.
Там ми протрималися з 1 березня по 4 квітня. Це саме мій 501-й окремий батальйон морської піхоти. Деякі інші захисники Маріуполя трималися ще довше — усе залежало від ділянки та від того, хто де перебував. І в полон ми потрапили, м’яко кажучи, не дуже розумно, якщо взагалі так можна висловитися.
Починати треба з 2 квітня. 2 квітня відбувався дуже тривалий, масштабний штурм наших позицій за підтримки великої кількості техніки, артилерії (як ствольної, так і реактивної), а також авіації. Ми перебували в Маріуполі в кільці; у нас були погані справи із засобами; усе небо належало противнику, а боєприпаси доводилося витрачати дуже економно, бо серйозного підвозу не передбачалося. І в цей день [армія РФ], не шкодуючи взагалі нічого, посилала, так би мовити, на забій своїх людей — одного за одним, просто на наші позиції. Зрештою, просто масою продавили нас до вечора того дня, після безперервного штурму, який тривав увесь день. Ми відкочували позиції й відходили.
Позиції, які ми зайняли на квартал вище, були, відверто кажучи, дуже поганими. І що ще гірше — ми не могли повноцінно підготувати оборонні рубежі, зайняті в Маріуполі ще на початку березня. Постійні мінометні й артилерійські обстріли заважали обладнати позиції, а в самому місті залишалося безліч цивільних, які ніяк не могли евакуюватися з багатьох причин. По-перше, росіяни організували «зелений коридор» для цивільних, але тільки для тих, у кого був автотранспорт. Хто не мав транспорту, не міг покинути місто. Місцева влада намагалася організувати автобуси, але до них ще треба було дістатися. У місті, яке постійно обстрілювалося з усіх боків, це було надзвичайно важко. До того ж обов’язково потрібно було мати при собі документи, а через постійні пожежі й переміщення цивільних люди то в одному будинку ховалися, то в іншому — багато хто просто втратив документи і, відповідно, не міг покинути місто.
І ось коли ми відступили, цивільні були буквально всюди: в кожному будинку, в кожному підвалі. Тобто ми не могли використовувати підвали, бо там були цивільні. І на додачу до всього 2 квітня ми майже повністю використали всі свої протитанкові засоби. Усе, що в нас залишалося, було малоефективним. Боєприпасів вистачало тільки на стрілецьку зброю. Нічого важчого в нас уже не залишалося, на міномети не було мін. Ситуація була критичною.
Виходило, що ми не можемо нормально організувати оборону й одночасно наражаємо на небезпеку цивільних. І командування почало думати, що робити. Передбачалося, що буде якась зустріч Зеленського з Путіним щодо Маріуполя, щоби вирішити, як його передати і зробити це з мінімальними втратами, без кровопролиття. Говорили навіть про можливу почесну здачу: ми вийдемо зі зброєю, зі знаменами тощо. Але ситуація тільки продовжувала погіршуватися. Зрештою наше командування самостійно ухвалило рішення про здачу в полон.
Та найгірше було те, що це зробили неорганізовано, і про це не повідомили іншим підрозділам, які обороняли місто, як не повідомили й свій особовий склад. Нам сказали, що все ж домовилися про «зелений коридор», але тільки за умови, що ми здаємо зброю і виходимо з міста на підконтрольну територію. Таким чином, особовий склад обманом вивели просто в полон.
Людина, відповідальна за це, з управління мого батальйону, зараз перебуває під слідством, щоправда заочно. Йому навіть заочно висунуто обвинувачення. Але сам він, наскільки мені відомо, перебуває на території Російської Федерації, і навряд чи вже повернеться в Україну, де на нього заведено справу.
— На території Російської Федерації — у полоні? Чи він туди втік?
— Спочатку був у полоні, але тепер ходять найрізноманітніші чутки про те, що він живе на території окупованого Бердянська, звідки родом, або, можливо, в Криму. Важко сказати.
— Коли в полоні дізналися, що ти лівий і марксист, вони якось відреагували на це? Чи вплинуло це на твоє перебування там?
— Так, сталися несподівані речі. По-перше, щодо того, як проходили допити. У нас був окремий період допитів у СІЗО: приїжджали різні структури, ставили приблизно одні й ті самі питання, але з відповідей ставало зрозуміло, що кожного цікавить своє. Там були і військова прокуратура, і ФСБ, і просто оперативні співробітники. Мене допитували всі вони, але особливо зацікавилися мною саме співробітники ФСБ: спочатку вони вирішили, що я націоналіст, і далі допити були дуже жорсткі, з особливою прискіпливістю, так би мовити. Від мене, по суті, вимагали визнати, що я «націоналіст». І тут важливо ще ось що: для них саме поняття націоналізму — це синонім слова «нацизм».
— Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що допити проходили «з особливою прискіпливістю»? Були катування?
— Ну, там жорстко били, використовували електрошокери — це те, що було конкретно зі мною. А деяким ще пакети на голову надягали, позбавляли кисню. Усе проходило жорстко. І майже всі допити так проходили, окрім допитів у військовій прокуратурі: тільки військові не чіпали. Потім, коли вони дізналися, учасником якої організації я був, чим займався, від мене перестали вимагати, щоб я визнав, що я «нацист», але сильно ситуація не покращилася. Мені, за словами слідчого, почали шити справу за політичний екстремізм і участь у незаконній на території Російської Федерації політичній організації.
— Тебе, громадянина України, намагалися судити за участь у незаконній на території Росії організації?!
— Ну, подробиць я не знаю, але так чи інакше мене допитували у цій справі. Я її, до речі, в очі не бачив. Останній допит у цій справі в мене був у жовтні 2024 року. Про те, що я належу до активістського середовища, дізналися 3 травня 2022 року. Увесь цей час вони намагалися щось з’ясувати, зібрати для себе дані, але все це відбувалося не дуже гладко. Перш за все треба зауважити, що били мене не тому, що я активіст, а просто тому, що я військовополонений, і через це проходили всі військовополонені. Не було ще людини, яка вийшла з полону, і яку жодного разу не били. Але коли в них є додаткові приводи, це лише погіршує ситуацію. Правим активістам, які теж потрапляли в полон, звісно, було ще важче, бо саме на них їм було цікавіше фокусувати свою увагу, щоб показати: ось дивіться, ми виконуємо антифашистську місію в Україні, подивіться, ось, на справжніх фашистів. Такі випадки були для них куди цікавіші, ніж, наприклад, я — марксист.
— Що являє собою життя в полоні? Як проходить день?
— Насправді, полон, по-перше, дуже різний у різних тюрмах, а по-друге, дуже різний у різний час. Я пробув у полоні понад чотири роки й побував у кількох тюрмах: скрізь отримав різний досвід. Зараз становище [військовополонених] трохи покращилося у зв’язку з тим, що все ж проводяться кампанії [солідарності з військовополоненими], зокрема й ті, які проводила ваша організація. Ці кампанії впливають на міжнародну спільноту, а вона, своєю чергою, впливає на Росію. Це на мою особисту думку.
І хоча безпосередньо до [ув’язнених] не допускають такі організації, як Міжнародний Червоний Хрест, проте вони прибувають на саму територію тюрми. І видно, що до їхнього приїзду готуються. Коли йде підготовка до перевірки, це завжди помітно за нестандартними рухами з боку тюремного персоналу. Видно їхнє хвилювання, і, як мені здається, це вже саме по собі показник того, що перевірки на щось впливають.
Якщо говорити про найгірший період, то це Мордовія, 10-та виправна колонія, у якій я перебував із 4 лютого 2023 року і до самого дня обміну. До цього ще були Таганрог і місто Ряжськ у Рязанській області.
— А як проходить транспортування між тюрмами?
— Автобусами. Автозаками. І літаками. Усе залежить від того, як далеко їхати. В автозаку доводилося переміщатися не один раз. Ти їдеш кілька годин у тісному автозаку без зупинок, іноді — зі зв’язаними руками і з мішком на голові.
Але повернімося до мого досвіду. Якщо брати найгірший період, як я вже сказав, це був 2023 рік у Мордовії; перший час, що я там перебував. Умови були такі: по 16 годин на день треба було стояти в строю, не можна було рухатися, ходьба — лише за командою, а команди могли давати по 2–3 рази на день. Якщо ти самовільно порушував цей режим, це ставало додатковим приводом для побиття. При цьому щоранку проводилися так звані ранкові перевірки, під час яких побиття військовополонених було, по суті, щоденною процедурою. Дуже рідко був день, коли нікого не били.
Харчування було дуже погане, у малій кількості. Перше і друге взагалі скидали в одну тарілку. Книг не було в перший рік мого перебування в Мордовії. Ну і, власне, жодного розважального контенту теж не було.
Окрім того, що тебе били, давали ще й надмірні фізичні навантаження: треба було присідати по 500, по 1000 разів. Бували і відтискання по 100 разів. Якщо ти цього не робив, тебе просто били ще раз. Також там час від часу вмикали російський гімн. Іноді це випадало на прийом їжі, і тоді ти мав відкласти їжу, на яку в тебе й так було дуже мало часу, і виконувати російський гімн, побоюючись, що якщо цього не зробиш, то знову отримаєш палицею. А цього, звісно, нікому не хотілося.
І найголовніше: навіть якщо ти сам міг влаштувати свій особистий протест, це відбивалося б на інших товаришах, бо там існувала практика колективного покарання. У нас був випадок, коли людина вигукнула «Слава Україні», і за це покарали 210 осіб — усіх, хто перебував у корпусі, побили. Навіть тих, хто ніколи не бачив цієї людини.
— Кажуть, що в деяких тюрмах була практика цілими днями крутити російську попсу, на кшталт Кіпєлова. У вас було щось подібне?
— (сміється) Кіпєлов це було б майже непогано. У нас був радіоприймач, який, проте, не транслював радіозв’язок. Він був зациклений із центральної рубки. І там на реверсі стояла одна й та сама щоденна програма. Це, до речі, було зручно тим, що за піснями можна було приблизно зрозуміти, котра зараз година. Такі аудіогодинники, по суті. Але пісні там були, звісно, жах. На кшталт «Я Русский» Шамана.
— Звичайних годинників ніде не висіло?
— Вони заборонені, так. Там заборонено вести лік часу. Календарів теж немає. Але насправді ми завжди знали, який був день тижня і яке число. Навіть не доводилося особливо напружуватися. Ти цілий день нічого не робиш, а потім настає наступний день, де відбувається те саме. Думати тобі особливо ні про що, от і відраховуєш дні. І тому я дуже добре пам’ятаю, які події в який день сталися. Словом, ти ніби цілий день дивишся на календар — хоч його і близько немає. Отакий парадокс.
— А чому вони намагалися обмежити вас у стеженні за часом? Аби створити якусь атмосферу напруженості?
— Чесно кажучи, я сам не знаю відповіді на це питання. Як на мене, це просто якесь формальне правило, якого вони дотримуються. Тобто ми вважалися контингентом особливо небезпечним. Це видно хоча б по тому, що будь-яке переміщення з точки в точку було можливе тільки малими групами і тільки в присутності спецназу. Самостійно камеру покидати не можна: ти виходиш лише з дозволу і лише у супроводі багатьох людей, які контролюють твоє пересування. Так це відбувається, коли тебе ведуть на прогулянковий дворик або в душову. Мені здається, щодо рахунку днів — це і є певний формальний стримувальний фактор, аби було складніше скооперуватися, щось організувати, бунт або щось у цьому дусі. Але точно я сам не знаю — це якийсь внутрішній протокол.
— Вражає, як легко ти говориш про весь цей травматичний досвід.
— (сміється) Ну, це зараз мені легко говорити. Але насправді це наслідок постійної роботи з терапевтом. Крім того, я вже давав інші інтерв’ю і не раз розповідав ці історії. Тому зараз вони мені даються легше. Якби мене спитали про це в перший день після повернення, було б набагато важче. Минуло вже достатньо часу, і я трохи відпочив.
Справедливості заради хочу сказати, що я описав найгірший період. Але потім, як я вже казав, перевірки почалися, і ситуація стала потроху поліпшуватися. По-перше, нам після кожного прийому їжі почали дозволяти сідати на ліжко на обмежений час: за командою сідаєш, за командою встаєш. Спочатку це було по пів години після кожного прийому їжі, тобто півтори години на день. Потім цей час збільшився до шести годин, тобто по дві години після кожного прийому їжі.
А з 2025-го року трохи поліпшилося й саме харчування: перше з другим перестали змішувати, та й якість їжі стала кращою. Бити стали значно рідше — зараз це радше виняткова ситуація, хоча, втім, виключати її як можливу не можна ні в якому разі. Але зараз там більше намагаються морально пресувати. Принаймні так було на момент мого від’їзду. Ще зберігалася форма покарання у вигляді надмірних фізичних вправ. Тобто це все ще залишалося в травні 2026 року.
— Ти пов’язуєш таку зміну з тим, що до тюрем стали частіше приходити з перевірками різні міжнародні правозахисні організації?
— Так, саме з цим. Самі вони б точно не змінилися. Це якийсь зовнішній вплив. Особисто я бачив представників якихось правозахисних організацій лише двічі за весь цей час: наприкінці 2023 року і влітку 2024 року. До нас попередньо прийшов спецназівець і сказав, що якщо хтось щось зайве бовкне, то «вони поїдуть, а ми залишимося». Тож розмовляти з ними особливого сенсу не було. Тим не менш, хоч і з трудом, ми на тих правозахисників усе ж подивилися — голову ж у тюрмі заборонено піднімати. Ти по більшій мірі весь час упізнаєш людей лише за голосами і за тим, яке взуття вони носять. Я маю на увазі російських наглядачів, представників спецназу, слідчих тощо.
— Вам не можна було піднімати голову?
— Ні, у жодному разі. За це знову-таки тебе можуть піддати фізичному насильству. Це не у твоїх інтересах.
— Ти згадував душ. Скільки часу давали на душ? Якими були душові кабінки? І ще: скільки вам давали спати?
— Конкретно в моїй тюрмі проблем зі сном не було. Відбій о 10 вечора, підйом о 6 ранку, і так увесь час. Але так було в мене. А от, наприклад, у тюрмі в Донському в Тульській області ситуація була гірша доволі тривалий час. Зараз, наскільки мені відомо, її теж уже виправили. Але там був такий момент: о 10 відбій, о 12 підйом, потім о першій, здається, знову відбій, о 3 підйом. Якось так. Я сам там не був, складно сказати. Але, загалом, це кілька разів піднімали за ніч. І знову давали відбій. І в підсумку, звісно, ти не виспаний. А потім тобі ще 16 годин стояти. І так, знову ж таки, день у день. Спиш там по 2 години з перервами.
І до того ж треба розуміти, що таке сон у тюрмі. Це сон, де постійно холодно. Де в тебе часто клопи в ліжку. Де дуже тверді, як правило, матраци. І ти відчуваєш арматуру, на якій вони лежать. Тобто сам по собі сон, навіть якщо він за часом нормальний, повноцінного відпочинку не приносить. Не кажучи вже про те, що ти не спиш у темряві, бо є денне освітлення — воно горить 16 денних годин, і є нічне освітлення. Це як нічний світильник, він тьмяніший. Він світить 8 нічних годин. Тобто й тут повноцінного відпочинку для очей немає.
І щодо душу. Офіційно — раз на тиждень, а фактично як пощастить. У моєму досвіді було таке, що душ випадав і раз на два місяці. Але справедливості заради треба сказати, що траплялися люди серед російських наглядачів, які брали ініціативу й проводили додатковий душ — ще один на тиждень. Що ж до часу, тут теж усе дуже абстрактно. Один раз — лише один раз! — була ситуація, коли приїхала людина, саме людина, людяний наглядач. Він дав можливість помитися 10 хвилин. Це було дуже багато. З урахуванням того, що в середньому на душ відводять 2–3 хвилини. І це вважається непоганим, середнім варіантом. Іноді буває 5, але це дуже рідко. А так бувають і гірші ситуації. Буває, що ти тільки забігаєш у душ, намочився, і не встиг навіть мило взяти, як тебе вже виганяють назад. Тобто менше ніж хвилина. І зважаючи на те, що це раз на тиждень, кожен виробляв для себе окрему тактику миття. Тобто треба було помити, насамперед, усе те, що неможливо помити в камері — куди не дотягнешся біля умивальника.
— Практика митися в умивальнику камери була широко поширена?
— Так-так, тільки так. У камері, звісно, є лише холодна вода, і доволі довго, у період із 2023 по 2024 рік, були серйозні проблеми із засобами гігієни: з туалетним папером, милом, зубною пастою… Бувало, що всього цього не було по місяцю; маленького кусочка мила вистачало на десятьох людей (камера розрахована на десять). Тому мило використовували лише в найбільш крайніх випадках. А про те, щоб нормально помитися з милом, щоб від тебе не воняло, — про такий комфорт, звісно, не йшлося.
— Напевно, наївним буде питання про приватність у душі? Двері, шторки…
— (сміється) Та де там. Нема й мови на це. Душ — це ще пів біди: він і в армії, так-то, нікого не бентежив, що вже казати про тюрму. Гіршою була ситуація з гальюном.
— У вас туалет називався гальюном?
— Ні, прошу вибачення. Це морський термін — означає туалет. Я ж із військово-морських сил, залишилася звичка. Але все одно. Увесь 2023 рік і в першій половині 2024-го в туалеті не було ні дверей, ні штор. Ти змушений справляти нужду на очах у ще дев’ятьох людей, які не можуть ані розвернутися, ані піти, бо всі стоять у строю. Потім уже повісили шторку. Знову-таки, це сталося незадовго до другої перевірки, коли ми побачили якогось нейтрального чоловіка на території тюрми. Зі шторкою стало трохи краще; але, знову ж таки, така ситуація була в Мордовії — не всюди так. У Ряжську чи в Таганрозі такого не було — там стояли двері.
— А сам туалет являв собою отвір у підлозі, не унітаз?
— Так-так. Абсолютно вірно. Але це так у Мордовії. У Ряжську і Таганрозі були унітази. Окремо можна додати ще дещо про умови, про медицину, зокрема. Загалом у різних місцях по-різному. У Ряжську, де я сидів, медицина була на відносно непоганому рівні, але щоб звернутися до медика, місцеві наглядачі — ФСІНівці — вигадали процедуру, за якою поки одного ведуть до медиків, решта виконує надважкі фізичні навантаження в цей час. Таким чином, ніби «заплативши за квиток» до лікаря.
У Мордовії ситуація була іншою: там лікар сам приходив у камеру, не треба було ходити до санчастини. Там, проте, господарював лікар, якого прозвали «Доктор Зло» — він ходив з електрошокером, і до нього боялися звертатися. Там потім про нього — як мені відомо, я ще не дивився — зняли документальний фільм, як про злочинця. Фільм так і називається, «Доктор Зло». Пізніше, як мені відомо, його усунули від виконання обов’язків наприкінці літа 2026 року. Там залишився інший лікар, який, навпаки, дуже адекватний і людяний, завжди готовий допомогти.
Але основна проблема інша. Дуже мало коштів виділяється на лікування як військовополонених, так і всього контингенту, що перебуває на території російських тюрем. Це стосується і військовополонених, і просто звичайних в’язнів. І буває таке, що лікар хоче щиро допомогти, але змушений дуже економно розподіляти наявні засоби. Для прикладу, у нас у камері була короста, або по-народному, сверблячка, — підшкірний кліщ. І цю коросту не могли вилікувати протягом пів року, просто тому що не було жодних засобів. Лікар казав, що з радістю б допоміг, але йому просто було нічим.
— Як було з листами від близьких?
— Як я дізнався вже після повернення, за моїми підрахунками, я мав би отримати аж близько 500 листів за ці 4 роки, але мені дійшло лише 3. Один від дружини, і 2 від мами — і все. Нічого не дійшло від моїх товаришів, друзів, від інших родичів.
— Як проходили моменти, коли ти отримував листи?
— Я якраз був першим, хто взагалі отримав листа з людей, що оточували мене на той момент. Це було 8 червня 2024 року. Відкривається камера, називають моє прізвище, я підходжу — уже боявся, що в чомусь завинив або це черговий допит… Але мені кажуть: ось, у тебе година на прочитання, і дають мені якийсь папірець. Я відкриваю, а там почерк дружини, і в мене сльози пішли. Я взагалі не очікував, що таке можливо, це було щось неймовірне. Її почерк неможливо було не впізнати, навіть попри те, що лист був написаний російською мовою, хоча моя дружина україномовна.
Зрозуміло, там не було жодної дуже важливої інформації, але щось усе ж було, і це справило на мене величезне враження. Тоді я був єдиним, хто отримав листа, і, як я сказав, найпершим. Усім було дуже цікаво дізнатися, що взагалі до чого. Бо якщо листи приходять — значить, Україна все ще існує. Тому тут важливо зауважити: ми весь цей час перебували в повній інформаційній ізоляції й абсолютно нічого не знали про зовнішній світ. Зі свого боку тюремники постійно чинять моральний тиск: стверджують, що України вже немає, що все захопили, що такого-то міста вже немає, що все давно перейменували, що можна забувати українську мову…
І от на цьому фоні ти отримуєш лист з України, читаєш якісь новини — наприклад, що моя сестра навчається, що університети працюють, значить, усе не так уже й погано. Потім мені прийшов ще один лист у 2025 році і ще один — у 2026-му, вже незадовго до мого звільнення. Ці два були від мами.
Потім і інші хлопці почали отримувати листи, теж в обмеженій кількості. А з 2026 року навіть дозволили в камері залишати одну фотографію, якщо вона є в листі. А листи, звісно, дають на прочитання, а потім збирають. Я дуже сподівався, що їх віддадуть, коли відправлятимуть мене на обмін, але, на жаль, цього не сталося. Думаю, їх просто знищують, а може, підшивають до особової справи — не знаю.
— А листи дозволяють писати тільки російською?
— Чесно кажучи, ніхто не уточнював. Одного разу нам прийшов лист хлопцеві, написаний українською. Просто багато хто з україномовних зазвичай навіть не намагався писати українською. Мало що, тебе ж карають за найменші промахи, і доволі жорстко. Певних законів про те, що можна, а що не можна, — немає. Ти просто це інтуїтивно відчуваєш.
— А вам самим дозволяли писати відповіді?
— Так. Мені дозволили написати 12 листів за весь час полону — з них дійшло 4. Був, до речі, показовий випадок із листами. Якщо взяти мій найперший лист, у 2022 році, в перші кілька місяців полону, нас запитали: чи хочете написати листи рідним? Ми, звісно, хочемо — треба ж хоча б повідомити, що ми живі, і все таке. Нам роздали папір, ручки та зразок, за яким треба було написати листа. Я читаю зразок, а там щось на кшталт: «складіть зброю, треба працювати, а не воювати, тепер я зрозумів, що росіяни — наші брати» — і все в такому дусі. Я кажу: можна мені не писати листа? Вони відповідають: ні вже, як попросив — тепер пиши. Але, на щастя, саме цей лист не дійшов.
І надалі, вже у 2024 році, точніше, наприкінці 2023-го, перед Новим роком, нам теж дозволили написати листа. Він знову був «під копірку», але вже без політизованого змісту: просто про те, що тут усе добре, що вітаю з прийдешніми новорічними святами, що я теж тут святкую, що в мене все чудово, тримай, все буде добре. І все це знову ж таки під копірку. А з 2024 року вже дозволили писати самостійно, але з однією умовою: на початку обов’язково треба було вставити абзац про те, що в тебе тут хороші умови.
— Ніхто, звісно, насправді нічого не святкував?
— (усміхається) Нагадаю, що офіційно ми не знаємо, яка дата і який день на дворі.
— Повертаючись до питання мови: чи був тиск на україномовних товаришів?
— Усе залежить від наглядачів, з якими маєш справу. Багато хто, звісно, налаштований дуже агресивно до української мови. Але бували випадки, коли вони самі цікавилися українською: а як у вас буде це слово, а як те. А буває і навпаки: тільки почули українське слово — зайвий раз ударили палкою.
Була ситуація, коли зі мною в камері був чоловік, який говорив українською, а нам треба було вивчити правила поведінки для тих, хто утримується в камері, — напам’ять, бо потім опитували. Вони були російською мовою, і йому, звісно, було дуже важко: він не вмів читати російською і не міг упоратися в строк. Через нього ми всі отримали колективне покарання. Ми намагалися пояснити, що йому просто важче, ніж іншим, бо він не знає мови, але нас і слухати не хотіли.
— Дуже часто в тилу пафосно й емоційно обговорюється мовне питання. Іноді — з явним фанатизмом. А всередині армії, на фронті, воно має таке саме гостре значення?
— Насправді, мені складно сказати, як справи зараз, адже я маю інформацію про армію лише на початок 2022 року. Але на той момент жодних проблем не було. Зрозуміло, що все, що відбувається на офіційному рівні, ведеться державною мовою, тобто українською. Але те, як між собою спілкуються особовий склад і командири, не мало значення — нікого це не цікавило. Зараз ситуація дещо змінилася у зв’язку з тим, що люди сильніше відчули війну; населення стало більш озлобленим щодо Росії, і це формує доволі сильний ресентимент.
— Як до тебе дійшла новина, що, після чотирьох років, нарешті буде обмін?
— Річ у тім, що в ув’язненні ніколи не повідомляють подробиць про твої переміщення: куди тебе відправляють, чому, як усе відбуватиметься — ти ніколи не знаєш. Просто називають твоє прізвище, і понеслося. І, найімовірніше, це етап до чергової тюрми, що дуже страшно, бо кожна нова тюрма починається з так званої прийомки, де тебе жорстко б’ють, перш ніж доведуть до нової камери. І, звісно, переживати цей процес зайвий раз нікому не хочеться.
Відповідно, я не знав, чи це буде просто черговий етап, чи все-таки обмін. Але поскільки все відбувалося не зовсім стандартно, не так, як це зазвичай буває, надія була.
Нас, з мішками на головах, довезли на автозаках до якогось аеропорту або аеродрому, посадили там на Іл-76. Після приземлення дозволили зняти мішки. Ми вийшли — у мене були проблеми зі здоров’ям, і мене тому окремо відвели до медиків із загального строю. Медик забирає мене з цієї злітної смуги й каже: розслабся, йди спокійно; усе нормально, зараз я надам тобі першу медичну допомогу, подивимося, що в тебе там за проблеми. У мене були трофічні виразки на ногах — поширена проблема для російських тюрем.
І ось він підводить мене до ряду машин: карети швидкої допомоги стоять у ряд, і я дивлюся — в кожної білоруські номери. І я розумію, що ситуація дуже нестандартна. По-перше, те, як із тобою спілкуються — м’яко, як із людиною, — це незвично. А по-друге, звідки тут так багато білорусів? І все одно до останнього не віриш, що зараз, можливо, все це закінчиться.
І в цей момент я запитую його: ми на території Білорусі? А він каже: так, усе добре, ми під Гомелем, не хвилюйся, усе добре, додому їдеш. І я тоді теж розплакався.
Там ще видали гуманітарний пайок із нормальною їжею, там навіть маленька шоколадка лежала — (сміється) святковий обід, подарунок від білорусів. Ну і, коротше, це все було дуже приємно. На території Білорусі я провів ще добу в окремому таборі. Потім звідти на білоруській швидкій мене привезли й передали вже в українську карету швидкої допомоги на кордоні. Поки інші їхали автобусами, я, можна сказати, був із особистою каретою. Тобто я не в автобусі, як усі решта, їхав.
— Яким був твій фізичний стан після повернення в Україну?
— Я сам не дуже високого зросту, відповідно, важу небагато, і схуд не так уже й сильно — на 7 кілограмів, але для моєї вагової категорії це суттєво. Зазвичай я важу 62 кілограми, а схуд до 55. Але хочу зазначити, що з 2025 року харчування покращилося, і це аж ніяк не була моя найгірша форма.
— Як тебе зустріла українська реальність? Чи багато що змінилося у твоїх очах?
— Одразу відчувалося, що країна мілітаризувалася. Лише ми перетинаємо кордон із Білоруссю, де стоїть duty free: там усе так цивільно, впорядковано, клумбочки, усе таке. Заїжджаємо на територію України — там протитанкові їжаки, доти, дзоти, окопи, люди зі зброєю, у засобах індивідуального захисту. І все це — наче з фільмів про Першу світову. Їхали ми, до речі, трасою, якою в 2022-му їхали російські танки, і яка раніше була окупованою територією.
Нас везли до Чернігова, і в кожному селі по дорозі до нього виходили люди з українськими прапорами, знаючи, що зараз рухатиметься колона з обміняними. Кричали: «Ми раді бачити вас удома!». Це було дуже приємно.
Звісно, за цей час дуже багато що змінилося. Щось у кращий бік, щось у гірший. Наприклад, із таких яскравих змін — це те, що я ж брав участь у війні й до 2022 року, але для мене вона завжди відбувалася в чітко окреслених межах зони бойових дій.
Тепер я перебуваю в столиці, в Києві, який далеко від Донбасу, де відбуваються основні бойові зіткнення. Але тут регулярно прилітають то ударні безпілотники, то ракети, гинуть люди серед цивільного населення. І складно це сприйняти: бої далеко звідси, але й тут війна відчувається дуже сильно.
— Як проходило твоє відновлення?
— Насправді це дуже тривалий процес, і він триває досі. Мені довелося полежати й у психіатрії, і зараз у мене реабілітаційна відпустка, а далі я продовжуватиму лікування. Тобто складнощів насправді багато і на фізичному, і на ментальному рівні.
Причому найголовніше, що деякі моменти, здавалося б, уже давно не турбували, але потім усе починає спливати з часом, коли тіло розслабляється. Увесь цей час організм був відносно мобілізований до суворих умов і тримав себе, а тут, коли розслабився, одразу відчулася вся тягар буття, так би мовити.
— Як український марксист і військовослужбовець, який пережив чотири роки російського полону, що ти можеш сказати людям, далеким від українського контексту, які бачать у російсько-українській війні лише «зіткнення двох імперіалізмів» або вірять у реальність російської «денацифікації»? Яке твоє головне послання до них?
— Насамперед, немає нічого ганебного в тому, що деякі люди мало знають про Україну і не занурені в контекст. Ми свій контекст і природу нашого опору прекрасно розуміємо. Але для когось Україна — дуже далека країна: багато наших людей знають про афганські провінції, де також ідуть бойові дії?
Водночас наше завдання — просвіщати. Так, в Україні справді є ультраправі: є навіть цілі підрозділи, які використовуються правими. Але суть зараз не в цьому. Війна справді може відповідати геополітичним інтересам як Росії, так і США. Однак найважливіше — що відповідає інтересам самого українського народу.
Головна мета українців — назавжди вийти з-під впливу імперії та побудувати власну незалежну державу. Для цього є всі підстави: історичне прагнення до свободи, унікальна культура, яку століттями намагалися придушити, фізичні можливості і, найголовніше, щире бажання самого народу.
Це ігнорується імперськими агресорами з боку сучасної РФ, яка намагається виправдати свої дії «денацифікацією». І це при тому, що в лавах самої російської армії служить чимало ультраправих, які ситуацію бачать інакше і, загалом, не приховують своїх політичних поглядів.
Усе просто: є народ і його інтерес. І в цього народу є свій простір для дій. Нині вітається будь-яка сила, яка допомагає в досягненні завдань, поставлених перед пригнобленим народом. Нині важливіше питання: ти за незалежність України чи ні.
Таким чином українські маси поділилися на прогресивні й реакційні. Реакційні — за старий, імперський світ, а прогресивні — навпаки, за демократичні цінності, розвиток, незалежність і суверенітет. Важливе завдання зараз — відстояти незалежність України, а тому внутрішні питання країни, яку потрібно просто утримати, поки відкладаються. Найнагальніше питання — питання національно-визвольного руху. А вже питання соціального визволення, за умови російської окупації, буде вирішуватися набагато складніше. Тож вкрай важливо зберегти платформу для реалізації цих прав і свобод.
— Поки ти адаптуєшся до української реальності, твій друг і товариш Денис Мацола досі перебуває в російському полоні. Нам дуже важливо знати, що світ може зробити, щоб посприяти його якнайшвидшому звільненню.
— Я вважаю, що потрібно й далі проводити акції підтримки, говорити про жахи полону, поширювати інформацію. Усі перевірки в російських тюрмах не почалися б, якби від багатьох військовополонених не надходила одна й та сама інформація про ставлення тюремників до полонених. Відповідно, чим більше про це говорять, тим більше їм доводиться приділяти уваги тому, щоб виправляти ситуацію.
Про це потрібно говорити об’єктивно — про полон у російських тюрмах. У них, до речі, цивільні теж сидять не в найкращих умовах: зі мною в камері був цивільний. Тобто загалом треба говорити про те, що собою являє російський полон, щоб люди не забували.
Щодо Дена і його ситуації: він у Маріуполі, виконуючи свої службові обов’язки, отримав поранення, і його здоров’я — як фізичне, так і ментальне — зараз не дуже добре. З медициною там туго. До того ж у нього були проблеми з нервовою системою, які, ймовірно, в полоні загострилися. Про це не можна мовчати.