До сектора Гази, відрізаного від решти світу сіоністською блокадою, прямує загін суден гуманітарного призначення — флотилія «Сумуд» (що означає «стійкість» з арабської). У цій ініціативі, яка має за мету прорвати геноцидну блокаду, бере участь чимало представників найрізноманітніших країн, у тім числі з України
Редакції «Кроку до перемоги» вдалося зв’язатися з одним з представників України — Ніною Потарською, соціологинею, що працює на перетині гуманітарної політики, прав людини і повсякденного досвіду війни. Просто зараз її корабель перехопили окупаційні ВМС Ізраїлю. Місцезнаходження та стан Ніни невідомі. Ймовірно, вона, з іншими флотильцями, перебуває під ізраїльською вартою. Вимагаємо негайного звільнення учасників флотилії солідарності з Палестиною!
Нижче наведено пряму мову, взяту кількома днями раніше, Ніни Потарської — її послання до України та решти світу щодо флотилії «Сумуд»
Уже понад 10 років я вивчаю, як люди виживають в умовах конфлікту, зокрема у сенсі доступу до турбот, послуг, базової інфраструктури життя. Мій фокус — це так звана інфраструктура виживання: як влаштовані турбота, соціальна підтримка, відновлення в умовах руйнації. Я працюю з Україною, але дивлюся на порівняльні кейси (Боснію, Ірак, інші) постконфліктні контексти
Наразі мій пріоритет — пов’язати дослідження з практикою. Тобто не обмежуватися описом подій, а брати участь у процесах, де міжнародне право та гуманітарні принципи або працюють, або провалюються. І говорити про це привселюдно
Зараз я перебуваю у складі міжнародної гуманітарної флотилії «Сумуд», яка прямує до Гази. Це громадянська ініціатива, в якій беруть участь люди з різних країн: активісти, лікарі, дослідники. Ми веземо гуманітарну допомогу і водночас намагаємось привернути увагу до морської блокади Гази
Для мене важливо, що це не символічний жест. Це спроба буквально дійти до кордону, де міжнародне право перестає працювати як система гарантій. Блокада обмежує доступ до їжі, медикаментів, базових умов життя. Тож постає питання: чи може міжнародне право застосовуватися вибірково? У професійному смислі для мене це продовження тієї ж роботи, якою я займаюся в Україні: дивитись на розрив між нормою та реальністю
Я б оминала спрощених порівнянь українського і палестинського контексту – це контексти різні, з різними історіями й політичними рамками. Та на рівні людського досвіду є перетини
Українці добре розуміють, що означає втрата будинку, постійна загроза повітря, зруйнована інфраструктура, залежність від гуманітарної допомоги. Це прожитий досвід мільйонів людей. У той же час, якщо дивитися через призму міжнародного права, виникає складніше питання: чому одні випадки одержують швидку правову та політичну реакцію, а інші — ні
Зараз у міжнародній дискусії активно обговорюються такі категорії, як системна дискримінація та режими гноблення. Наприклад, у юридичних дебатах навколо майбутнього договору про злочини проти людяності пропонується оновлене визначення апартеїду як системи «інституціоналізованого придушення та домінування однієї групи над іншою». Ці обговорення важливі, тому що вони показують: йдеться про те, як міжнародне право описує та розпізнає структурне насильство, не обмежуючись конкретними конфліктами. І в цьому сенсі солідарність — це відмова від подвійних стандартів
Моє послання досить просте, але не завжди зручне. Якщо ми говоримо, що міжнародне право є важливим для України — значить, ми маємо бути готові говорити про нього послідовно, в будь-яких контекстах. Якщо ми виступаємо проти окупації, насильства проти цивільних, руйнування інфраструктури – це не може залежати від того, хто є стороною конфлікту. Для українців це складна розмова, бо вимагає вийти за межі власної травми, не знецінюючи її. Але саме цей крок робить нашу позицію сильнішою, а не слабшою
Для міжнародної спільноти моє послання ще більш пряме: вибіркове застосування права підриває саме право. І якщо сьогодні є місця, де гуманітарні норми не працюють, то завтра це може стати новою нормою
🚩 Крок до перемоги